Просмотров — 96

56-4 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

МОМЕНТ ІСТИНИ

Частина 4

 

На недільну Літургію народу прийшло багато. Перед службою люди перешіптувалися, вітали знайомих легкими поклонами, купували свічки, писали записки за здоров’я й упокій. Але, коли після вигуку священика читець почав читати молитви і псалми, рух стихнув. А коли відчинилися Царські врата, коли задзвеніли дзвіночки кадильниці, коли храм наповнився ароматом ладану, всі завмерли, і цей зовнішній спокій порушувався тільки під час хресних знамень і поклонів. Щоправда, Ілля з незвички не витримав нерухомості й кілька разів крадькома озирнувся.

Він помітив, що в багатьох в очах блищать сльози. Але, схоже, сліз тут ніхто не соромився й навіть не ховав: напевно, через те, що хор на самому початку проспівав: «Блаженні ті, хто плачуть, бо вони втішаться»…

* * *

Найбільше Іллі сподобалася довга й красива пісня, у якій багато разів повторювалося слово «херувими». Уже пізніше він дізнався, що вона так і називається – «Херувимська», тому що закликає людей облишити всі земні турботи і, немов янголи, прославити Бога.

А потім було найголовніше, заради чого люди приходять на Літургію – Причастя. Ілля сам під’їхав до чаші зі Святими Дарами, і Віра, молодець, не стала йому допомагати. Потім він повернувся на своє місце, і раптом зрозумів, що майже не боїться завтрашньої операції.

А люди все йшли і йшли. Тихо співав хор. Ілля невідривно дивився на ікону Спасителя біля Царських врат. І чим довше він дивився, тим жвавішим ставав лик Господній. Ножкіну навіть здалося, що уста на іконі затремтіли у спокійній, підбадьорюючій усмішці.

А може, у цьому були винні сльози, які непомітно підступили й до його очей?

* * *

Причастя закінчилося. Почалися подячні молитви. А Ножкін усе дивився й дивився на ікону, не в силах відвести погляду. Він дивився на неї та ледь чутно шепотів: «Господи, помилуй! Господи, помилуй!» Ілля не знав, звідки прийшли ці прості слова, але повторював їх знову й знову, стискаючи бильця візка, як це зазвичай роблять, коли хочуть вибратися з глибокого крісла.

Несподівано Ножкін відчув простягнуту йому руку. Саме відчув, а не побачив, і цього було досить. Не роздумуючи, Ілля теж простягнув долоню і ступив уперед. Він не знав: уві сні це чи наяву.

Але якщо це був сон, то чому на обличчях людей, які стояли у храмі, було стільки радісного подиву?

ЕПІЛОГ

...Над Київською Руссю сходило сонце, освітлюючи богатирські шоломи церков і вічно юних хлопчаків, які ганяють подвір’ями старі футбольні м’ячі...