Материалы

Просмотров — 72

38-4 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

ТАЄМНЕ СТАЄ ЯВНИМ

Частина 4

Художник Олександр Продан

 

Не скажу, що мене приваблював цей задум. Я вважав, що призначення вікінга – війна з гідним супротивником, а не з лісовим набродом. А Еймунд радів такій нагоді, хоча й приховував свої почуття. Але від мене не сховалася радість, із якою він збирався в похід. Зазвичай небагатослівний і неквапливий, Еймунд раптом став не в міру балакучим і навіть метушливим, якщо це слово підходить для такого телепня.

– Чому сумуєш, Олаве? Чого похнюпив носа? Невже Солов’я злякався? А може, закохався та боїшся, що любку вкрадуть, доки ти у мандрах? Та ти не бійся: хто ж її вкраде, коли я тут? Ха-ха-ха! – задоволений своїм жартом, він дружньо плескав мене по плечу, зате його очі не посміхалися, а уважно обмацували мене, видаючи, що він стурбований зовсім не моєю неіснуючою любкою, а чимось зовсім іншим.

* * *

Під час привалів Непомірний не відходив, як зазвичай, убік, щоб наодинці проковтнути смажену куріпку й запити її флягою вина, а навпаки, підсаджувався до мене й розпочинав довгі розмови, схожі одна на одну.

– Ось ти півжиття витратив на книжки. А сенс? Навіть якщо ти книжку за пазуху засунеш, стріла все одно проб’є. Ха-ха-ха! Книжки – тлін, тому я більше на метал покладаюся. Особливо на жовтий: у нього вага більша. Ха-ха-ха!.. Ти як думаєш, багато в Солов’я золота?

– Не знаю.

– А я знаю: багато! Сам підрахуй, якщо він уже шість караванів на цій дорозі пограбував, а кожен караван – не просто статок, а довічне надбання, то питаю тебе: скільки ж у нього золота?

– А тобі що до цього, якщо ми все купцям повернемо?

– Мені?.. Та нічого... Просто до слова прийшлося... Вина хочеш – пригощу.

– Ні, і тобі не раджу. Справу зробимо – тоді й вип’ємо.

– А мені твої поради ні до чого. Якщо накажеш, тоді інша розмова, – ледь ховаючи злобу, буркнув Еймунд і, швидко спустошивши кубок, додав: – Тільки невідомо, скільки тобі командувати залишилося. Мій батько каже, що розумний на війні довго не живе, не те що ми, дурні. Ха-ха-ха!

* * *

Ось так ми і їхали, але небезпечна дорога, яка зазвичай зближує людей, цього разу з кожним поворотом віддаляла нас один від одного. Я вже був змирився із цим і вирішив після повернення просити князя, щоб більше з Еймундом мене нікуди не відправляв, як раптом виявилося, що я зовсім не розбираюся в людях.

Одного разу на привалі, коли ми, здавалося, остаточно посварилися, Непомірний несподівано підлетів до мене на своєму чорному красені Громі, спішився і, ставши на коліно, мовив:

– Олаве Гарфагр, пробач мене!

– І ти мене пробач! – відповів я, відчуваючи, як до горла підкочується клубок.

– Я багато думав і зрозумів, що не можна нам іти нарізно в такому небезпечному поході. Хоча, якщо потрібно для справи, я готовий піти...

– Та що ти! Залишайся, і забудемо всі колишні чвари...

– Стривай, не перебивай! Я дійсно піду заради спільної справи, – Еймунд встав і, обійнявши мене за плечі, відвів подалі від вікінгів, котрі саме обідали. – Тобі не здається, що ми ліземо до пастки? Ми звикли воювати в чистому полі, а Соловей звик нападати з-за рогу. У лісі нам його не перемогти, якщо тільки заздалегідь не знати, де він ховається. Але навряд чи це вдасться, коли ми йдемо такою оравою. Тому відпусти мене на пів дня шляху вперед: адже одному легше вистежити лісового звіра, а вже ловити будемо разом!..

Що я міг на це сказати? Хіба що міцно потиснути Еймунду руку й дати йому для допомоги двох найкращих бійців – Ларса й Рагнара.

– Тільки будь обережним, адже ти й сам можеш потрапити до засідки.

– А про це забув? – вигукнув сміливець, блискавично вихоплюючи величезною лапою меч із піхов. – Не пропаду!