- Просмотров — 54
27-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА
КОРОВА
Частина 2
Туго довелося б Чобітку, коли б не випадок. Звернувши за кут, він побачив густий натовп, із гущі якого лунали сердиті голоси:
– А я кажу: моя Білянка! Бач, ліве вухо трохи надірване: це коли вона за сучок зачепилася!
– Сам ти сучок! Це ж я навмисне мітку поставив, щоб не поцупили! І не Білянка вона, а Світлянка. Не віриш – сам запитай!
– Бреше рудий, по очах видно!
– Ні, чорний бреше, дивись, яка пика – сама ляпаса просить!
– А що пика? Із пики варення не їсти... А ось рудий, як і вогонь, – небезпечний!
– Мужики, тут треба спокійно розібратися...
– А чого розбиратися: бий усіх, опісля розберемося!
– Точно! За одного битого двох небитих дають!
Ілля зіскочив із Бурушки і, прив’язавши коня до тину, протиснувся у натовп. У середині було вільніше, бо там стояла біла корова з рудими підпалинами. За один її ріг учепився похмурий чорнявий мужик, а за інший – жвавий хлопець у рудих веснянках.
– Моя Білянка! – бубонів у бороду чорний. – Я її з дитинчати вигодував...
– Люди добрі, та що ж це таке робиться? – у відповідь кричав рудий. – Веду, значить, свою Світлянку на торг продавати, а тут цей – учепився в роги й каже: віддай, не те приб’ю... А я, може, круглий сирота... і якщо мене прибити, нікого більше не залишиться...
Народ чухав бороди і кректав, не знаючи, кому вірити. Тому рішення побити обох видавалося правильним.
– Тут суддя потрібен! – намагаючись угамувати натовп, викрикнув непоказний чоловічок у сірій фурманській чумарці.
– А де ж його взяти, суддю? Може, до княжого терему з коровою заявитися?
– Тоді точно всім бути битими...
– Навіщо до княжого терему, – не здавався погонич. – Тута вирішимо. Ось нехай хоча б цей, із приїжджих, за суддю буде. А то ми вже цілу годину товчемося, а все ніяк не второпаємо, хто злодюга, а хто законний господар.
– Хай говорить... – знехотя погодилися люди. – Башка в нього велика, то ж розуму багато. Значить, як скаже, так і буде!
– Ну, давай, кажи, – смикнув Іллю за рукав візник і, знизивши голос, додав. – Токмо, здається, чорний бреше: дивись, яка пика огидна!
Ілля оторопів, оскільки до цього думав, що мова йде про когось іншого. Він покрутив головою, немов шукаючи шляхи до відступу, але мужики скупчилися навколо щільною стіною. Робити нічого, довелося стати суддею в цій непростій справі. Хоча, по правді, справа була дріб’язковою. Ясно, що чорний – злодій: надто вже пика в нього злодійська. А ще ясніше, що сирота – господар, аж надто жалісливо кліпав він рудими віями. У такого забери корову – ураз ноги простягне з туги та з голоду.
