Просмотров — 96

43-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

ОСТАННЯ ПІСНЯ СОЛОВ’Я

Частина 1 

Художник Олександр Продан

 

Після того, як Іллю повели, точніше, він сам пішов у супроводі Бови, котрий нарешті отямився, і двох гриднів, вечірка якось швидко зійшла нанівець. Було сказано ще з десяток заздоровниць, але без іскри й колишнього натхнення. Думки присутніх мимоволі поверталися до полоненого, нехай і без бійки, богатиря. І хоча думки приходили до різних голів, підсумок роздумів був один: нікому не хотілося, щоб Ілля виявився шпигуном і зрадником. Аж надто спокійним був Муромець, і надто відкритим був його погляд. До того ж його розповідь була занадто хитромудрою, щоб таке вигадати. Та й, побачивши Бурушку, котрий прямо на княжому дворі вибив копитом із землі джерельце, багато хто подумав, що такого диво-коня тільки святі старці й могли подарувати...

* * *

Але справу було зроблено – і що тут скажеш! Тим паче князь не відміняв своїх рішень, крім одного випадку, коли він знову ввів смертну кару, скасовану ним після прийняття православ’я. Тоді Володимир згарячу замінив кару на віру – грошовий штраф, тобто ціну крові, яку вбивця виплачував родичам своєї жертви. На жаль, Київська Русь ще не дозріла для таких нововведень, і незабаром до Володимира прийшов митрополит Михайло з клопотанням про скасування поспішного рішення.

– Господь дає володарю меч караючий, – сказав він. – І якщо ти відкладеш його, то вчиниш гріх великий. Із запровадженням відкупу держава кров’ю залилася. Так невже великий князь не чує стогін убієнних і плач материнський?

Після цієї розмови Володимир змінив милість до кривдників на праведний гнів, і знову запанував у київських землях відносний спокій.

Тому, знаючи суворий норов князя, ніхто не заступився за Іллю, натомість і воювати з ним ніхто не побажав.

* * *

Наступного дня почали збиратися богатирі в дорогу.

Яким Іванович до Ростову подався.

Дунай – на заставу північну.

Дюк Степанович із Чурилою до малого Києвця поїхали – відвідати батька Чурили Пленаю.

Потік Михайло Іванович – до Новгороду.

Іван Годинович – до Чернігова, де на нього чекала молода дружина, донька купецька.

Навіть домосід Василь-пияк, надивившись на те, як милуються Соловей із Запавою, вирішив їхати наречену шукати.

– Але ж і в Києві наречених повно! – намагався утримати його князь.

– Ні, мені подалі шукати треба, – рішуче відказав богатир, – щоб, значить, протверезіти в дорозі... раз і назавжди!

На це Володимир не знайшов що заперечити й тільки махнув рукою: мовляв, їдь!