Просмотров — 341

56-3 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

МОМЕНТ ІСТИНИ

Частина 3

 

Священик підійшов до Ножкіна й поклав руку на його плече. Рука була великою, як і він сам, проте дотик виявився на диво легким. Ілля підняв голову й побачив, що батюшка з посмішкою дивиться на нього, не намагаючись відвести погляд. Таке було вперше. Зазвичай незнайомі люди соромились Іллі, тому в їхніх поглядах і розмовах відчувалась якась натуга. Потім це проходило, але спочатку завжди було так.

– Мене звуть отець Олександр. Віра розповіла, що завтра на тебе чекає нелегка операція. Ми можемо помолитися про її успішний результат...  Якщо ти сам цього хочеш...

– Хочу! – не роздумуючи, вигукнув Ілля.

– Ти коли-небудь сповідався?

– Ні.

– А знаєш, що це таке?

– Так. Мені дід розповідав. Це коли треба покаятись у своїх гріхах.

– Правильно. А ти готовий?

– Готовий.

– Ну, тоді ходімо.

* * *

Отець Олександр підкотив коляску до столика й накинув на голову Іллі епітрахиль – здвоєну смугу тканини з візерунком, що символізує благодать.

– Спочатку прикладися до чесного хреста і святого Євангелія, – тихо підказав батюшка. – А тепер згадай вчинки, за які тобі соромно, за які хочеться попросити вибачення. І нічого не приховуй, бо ти розкриваєш їх не переді мною, а перед Господом, Який і без того все знає, але чекає зізнання від тебе й завжди готовий помилувати того, хто щиро кається.

* * *

Чесно кажучи, Ілля й сам не раз шкодував, що не може попросити вибачення в усіх, кого він скривдив у своєму житті, і хто залишився в тих далеких містах і селищах, куди він навряд чи зможе повернутися...

Але зараз Ножкін немов побачив все в іншому світлі. Немов знав, що його «пробач», лише зірвавшись із губ, відразу розшукає тих, кому воно призначене. Тому, зібравшись на відвагу, він згадав і свої глузування над новачками, які боялися стрибнути з метрового трампліну, і списані у відмінниці Василевської диктанти, і як він до смерті налякав родину полковника Тарасюка, і як дав у лоб забіяці Аполенісу, і про цукерки, які крадькома тягав із вазочки, і про багато іншого...

– Усе? – запитав батюшка, коли Ілля замовк.

– Ні, ще я Золотова образив... ну, який вірші пише... а дід змусив перепросити.

– Перепросив?

– Так...

– Це ти правильно зробив: навіщо мати ворогів, коли краще мати друзів? Каєшся, Ілле?

– Каюся! – щиросердно зізнався Ножкін, і раптом йому стало так легко, немов він скинув із плечей мішок цегли.

Батюшка пошепки прочитав над Іллею дозвільну молитву, перехрестив його маківку й тихо сказав:

– Хай допоможе тобі Господь...

Просмотров — 377

56-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

МОМЕНТ ІСТИНИ

Частина 1

 

Із клініки вдалось вибратися без проблем. Медсестра на посту так і не з’явилася, і сторожка біля центральних воріт була порожньою, хоча на столику лежали окуляри й розкрита газета...

Викотивши візок на вулицю, Віра попрямувала до тролейбусної зупинки, тому що йти до шпиталю було далеченько. Незважаючи на ранню годину, на зупинці стояли люди: декілька веселих хлопців із вудками й тихий, немов висохлий гриб, дідок у допотопному коричневому береті.

«Це добре, – подумала Віра. – Допоможуть Іллю внести». Однак вона прорахувалася. Коли під’їхав тролейбус, гриб несподівано швидко прошмигнув до салону, а за ним, як риби на приманку, рвонули рибалки. Двері зачинилися, і тролейбус поїхав удалину, побрязкуючи своїми залізяками.

Закусивши губу, Віра дивилася йому вслід. Їй було дуже прикро, але Ілля сказав:

– А ти уяви, якби вони мене туди затягли, а назад не витягли. І каталися б ми з тобою до вечора.

Побачивши, що очі в Іллі веселі, Віра теж посміхнулася.

– То й нехай! – рішуче сказала вона. – Нащо нам тролейбус? Я читала, що раніше люди до храму пішки ходили. А відстань була не три зупинки, а три дні... Коротше кажучи, поїхали!.. Обережно, двері зачиняються! Наступна зупинка – шпиталь. Тримайся: прокочу з вітерцем!

Сказавши це, Віра припустила бігом, адже на щастя вулиця була порожньою і ніхто не заважав. А Ілля сидів у візку, і його переповнювала радість. Він раптом згадав слова діда, що до храму треба йти не ногами, а серцем.

Схоже, сьогодні все так і сталося...

* * *

За півгодини вони підкотили до високого паркану шпиталю. Тут усе було, як належить: ворота на замку, поруч біла кам’яна будка-прохідна, перед нею товста вартова у військовій формі. Загородивши собою двері, вона так люто гризла насіння, що, здавалося, від цього заняття її не відволіче навіть атомне бомбардування. Однак, побачивши дітей, вартова несподівано посміхнулася:

– Із неділею, дітки! Ви, напевно, до храму? Рано приїхали: служба за годину...

– За годину? – здивувався Ілля.

– Так, о пів на восьму. Хоча батюшка вже у храмі.

– Отже, правильно приїхали! – впевнено сказала Віра.

– А воно так завжди: що не діється – усе на краще, – підтримала Віру охоронниця. – Я ось учора підбор зламала, бо у дворі труби міняють.

– Так що ж тут хорошого, – здивувалася Віра, – підбор зламати?

– А могла ж ногу! – незворушно пояснила вартова. – Стривайте: я ворота відчиню, а то через вертушку вам не пройти.

За мить одна із залізних стулок зі скрипом прочинилася, і Віра з Іллею опинились у величезному дворі.

Просмотров — 396

56-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

МОМЕНТ ІСТИНИ

Частина 2

 

Праворуч за деревами височіли ще сонні лікарняні корпуси з розбитими перед ними клумбами, ліворуч тягнувся високий паркан, а посередині лежала широка смуга асфальту.

– Ідіть прямо, – підказала вартова, засипаючи до рота нову порцію насіння. – А там побачите.

Метрів через двісті вони порівнялися зі скромною одноповерховою спорудою, на яку вони б і уваги не звернули, якби не сріблястий купол на даху і вбитий у землю високий дерев’яний хрест. Ґанку перед входом не було, тому Віра легко закотила візок до невеликого коридорчика із церковною лавкою.

У крамниці рядами стояли ікони й книги, у спеціальних скриньках лежали воскові свічки, що виділяють легкий медовий аромат, тут же висіли хрестики, образки й дзвіночки у формі янголят.

У дітей просто очі розбіглися, тому вони не відразу помітили маленьку кругловиду жінку, яка тихо сиділа за прилавком і щось писала. З-під біленької хусточки вибивалися сиві кучері, як у старенької бабусі, хоча вона, вочевидь, нею не була.

Побачивши хустинку, Віра легенько штовхнула Іллю в бік і прошепотіла:

– Якби ти вчора сказав, що ми до храму підемо, я б косинку взяла. А так не пустять...

– Пустять! – звела очі жінка й простягла Вірі шовкову хустку.

– Ой, дякую! – зраділа дівчинка, пов’язуючи голову. – А нам... а ви...

– Називайте мене матінкою Раїсою.

– Матінко Раїсо, а що нам далі робити? Адже ми нічого не знаємо.

– Якщо прийшли о такій ранній порі, отже, щось знаєте, – посміхаючись, відповіла матінка, і в її ясних очах блиснули веселі промінчики. – Екскурсанти зазвичай під кінець приходять. А вас, бачу, потреба привела... Ось вам дві свічечки: поставите біля ікон.

– Дякую, – сказав Ілля, і хоча в його кишені лежали гроші, він відчув, що зараз їх діставати не варто...

* * *

Біля дверей до головного приміщення храму, де висіли ікони й горіли свічки, колеса візка вперлись у високий поріжок. Та не встигла Віра подумати, як краще оминути перешкоду, до них миттю підскочили два зовсім молодих хлопці в довгих церковних шатах і без зайвих розмов перенесли візок через приступець.

Муромця Ілля побачив відразу. І в цьому не було нічого дивного. Адже храм висвятили на честь ченця-богатиря, і його лик був звернений до всіх, хто переступав поріг.

– Віро, – пошепки сказав Ножкін, – підвези мене до ікони.

І хоча в храмі було багато ікон, Віра відразу зрозуміла до якої, бо вже бачила лик святого на лікарняній тумбочці. Ілля запалив свічку й поставив на великий жовтий свічник. За мить поруч спалахнув вогник Віриної свічки.

Ілля довго дивився на свого святого покровителя, немов намагаючись щось сказати йому. Він навіть не помітив, як із вівтаря вийшов священик і, взявши Віру за руку, відвів її в куточок, де стояв невеликий столик із хрестом і Євангелієм.

– Як тебе звати? – ласкаво запитав батюшка. – Віра... гарне ім’я. А що з твоїм другом?

Віра спалахнула. Але не від збентеження, а від радості. Священик був першим із дорослих, хто назвав Іллю її другом, причому зробив це так легко, немов нічого незвичайного в дружбі стрункої довгоногої дівчинки й хлопчика на інвалідному візку не бачив.

– Він три роки тому стрибнув у воду, і в нього там якийсь нерв у хребті защемило, – трохи затинаючись, мовила Віра. – Завтра операція... Важка... Йому треба сьогодні добре відпочити, щоб сил набратися... А Ілля натомість вирішив до храму поїхати...

– Так його звуть Іллею! Отже, він потрапив туди, куди треба. 

Просмотров — 463

55-5 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

ВТЕЧА

Частина 5

 

Поговоривши про різні дрібниці та з’ївши удвох величезне яблуко, витягнуте з тумбочки, забитої всілякими смаколиками, вони замовкли. Їхні серйозні обличчя вказували на те, що кожен думає про щось своє, про щось дуже важливе. Кілька разів Віра поривалася щось сказати, проте так і не наважилася.

Першим тривале мовчання порушив Ножкін:

– Віро, я хочу попросити тебе про одну річ. Тільки це поки таємниця.

Очі в дівчинки спалахнули надією. Вона підхопилася з єдиного в палаті стільця й пересіла на край ліжка.

Ілля допитливо поглянув на Віру й сказав:

– Мені треба, щоб ти завтра прийшла сюди о шостій ранку. Зможеш?

– Зможу! – не роздумуючи, видихнула Віра. – Звісно, зможу! А навіщо?

– Я тобі вранці скажу, щоб тобі не довелося брехати, коли батьки запитають, чому ти зібралася до мене так рано.

Голос Іллі був твердим, і Віра зрозуміла, що подальші розпитування недоречні.

– Добре, – погодилася вона. – Вранці – то вранці...

– Тільки не підведи: це дуже важливо. А тепер іди, а то скоро Сальников нагряне.

Віра схопилася й кинулася до дверей. Її серце калатало так, що стукіт віддавався у вухах. Нарешті вона зможе щось зробити для Іллі! Їй давно хотілося цього, тільки він ніколи ні про що не просив.

Відчинивши двері, дівчинка лише мить вагалася, а потім рішуче зачинила їх і, підбігши до ліжка, майже прокричала:

– Ілле! Я тебе ніколи, ніколи, ніколи не підведу! Бо я тебе люблю!

Стрімко нагнувшись, вона чмокнула Ножкіна в щоку й знову кинулася до дверей.

Коли Ілля нарешті розплющив очі, у палаті нікого не було, тільки в коридорі затихав стукіт маленьких каблучків.

* * *

Неділя почалася для Ножкіна рано – о п’ятій ранку, бо до приходу Віри він повинен був самостійно вдягнутися. Це було непростим завданням. Звісившись із ліжка, він дотягнувся до візка й підтяг його ближче: так, аби той уперся в залізну поперечину лікарняного ліжка. Схопившись за бильця крісла, хлопець підтягнувся на руках і ліг грудьми на спинку, а потім вивернувся й осідлав свого вірного коня. Щоправда, вдалося це не відразу, а з третьої спроби.

Далі було простіше. Ножкін під’їхав до вішалки, на якій висів одяг, і швидко вдягнув сорочку. Із джинсами довелося поморочитися, зате шкарпетки й сандалі здалися дитячою забавкою.

* * *

За п’ять хвилин до шостої двері відчинилися, і до палати зайшла Віра. Їй вдалося пройти непоміченою, бо на посту не було чергової сестри. Можливо, через те, що неділя вважалась у клініці найспокійнішим днем, сестра скористалася цим і спала на дивані в ординаторській, не боячись, що її заскочить начальство. А може, і з іншої причини. Це було неважливо! Головне – усе виходило так, ніби Вірі хтось допомагав...

– Привіт! Оце так, сам одягнувся?! А ми що, ідемо кудись?

– Так. Мені треба терміново втекти звідси й повернутися не пізніше, ніж о пів на дванадцяту. Мама сказала, що прийде до обіду... А мене немає! Уявляєш, що з нею буде?! Я не хотів тебе вплутувати, але сам навряд чи впораюся... Допоможеш?

– Питаєш! Та я всю ніч очей не стулила, щоб не проспати! А куди ми йдемо?

– До храму.

– До якого храму?

– Іллі Муромця. Це у шпиталі... Ну, де військові лікуються... Мені треба там бути... Обов’язково!

– А чому сьогодні? Може, краще після операції?

– А ти знаєш, що буде після?

– Ні... – намагаючись здаватися спокійною, мовила Віра й раптом рішуче додала: – Гаразд, їдьмо!