- Просмотров — 397
01-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА
ДВІР
Частина 1
– Мазій! Та хто ж так б’є?! Треба щічкою, а ти носком! Із двох метрів!.. У порожні ворота!.. Ех!..
– Гусаче, ну чого кричати? У тебе теж минулого разу м’яч у штангу зрізався...
– Зате я вже два забив, так що не викаблучуйся, а то взагалі з поля вижену!
– Не виженеш!
– Це ж чому?
– Тому, що м’яча заберу...
– Сем’якін, а ти жаднюга!
– Хто жаднюга?
– Ти жаднюга!
– Я жаднюга??? А чиїм м’ячем ми весь минулий рік грали?
– Ти ба, минулий рік... А цьогоріч у Ножкіна візьмемо. Він сам казав: треба – беріть...
– Гол! Гол! Го-о-о-л !!!
– Гусаче, здається, нам забили...
– Оце так! Точно! А все через тебе, бокопоре!
* * *
Ілля Ножкін сидів біля вікна й гортав підручник з історії. Він намагався не чути голосів, але це погано виходило. Кричали голосно, щоправда, без злості – радісно кричали. І було чого: після довгої зими нарешті зникли чорні кучугури, висохла багнюка, вітром здуло дрібне сміття, а коли перевели годинника й вечір відразу відступив на годину, всі місцеві старенькі під проводом бабусі Бабарикіної дружно виповзли на свою липову лавку. Хоча насправді лавка була залізною, просто стояла під липою. Липа теж була старою, і здавалося, що після зими вона вже не прокинеться. Проте, коли на її чорних гілках одного ранку проклюнулися бруньки, старенькі раділи, як діти, а бабуся Бабарикіна навіть трішки сплакнула, хоча всім сказала, що це їй вітром надуло око.
За календарем весна прийшла давно, та по-справжньому вона настала саме сьогодні, коли дворова команда вийшла на свій перший футбольний матч. День видався сонячним і бадьорим. Він наповнював людей по вінця, як чай наповнює чашку, і зігрівав, і підсолоджував, і запаморочував голови, і змушував кудись бігти й щось робити.
Хоча чому тут дивуватися? Весна!
Тим паче, що до неї ще дожити треба з нашим паровим опаленням..
ДАЛІ БУДЕ!
