Просмотров — 389

01-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

 

Частина 2

Народу на гру прийшло багато, щоправда, не того. Не було кращих забивак, а з того, що прийшло, двох нормальних команд аж ніяк не виходило. Тому переросток Толик Гусєв, на прізвисько Гусак, вчинив справедливо, тобто не зовсім чесно, та хіба з ним посперечаєшся? До своєї команди він узяв власника м’яча – здоровенного третьокласника Вовку Сем’якіна, а на ворота поставив товстого Стаса. Це був сильний хід, бо повз Стаса влучали рідко.

У іншій команді грали дрібнокласники. Дрібнокласниками Гусак називав усіх, хто не доріс йому до пояса. Таких набралося сім, а то й вісім, хоча, найпевніше, дев’ять. Точніше порахувати було важко, оскільки дрібнокласники ні секунди не стояли на місці, а, немов лимонадні бульбашки, літали полем і сильно галасували. Та найголосніше кричав Жорик. Через малоліття Жорика до гри не взяли, хоча з поваги до його батька, Полікарпа Миколайовича, який за свої гроші побудував футбольний майданчик, поставили за ворота подавати промазані м’ячі.

Гра виходила довгою, тому що весь час переривалася дружніми бійками. Але на стусани й запотиличники дрібнокласники не ображалися – боягуз не грає у футбол!

Поступово підтяглися вболівальники: тато Жорика Полікарп Миколайович (Жорика відразу перевели до захисників!), його водій дядько Костя, колючий сантехнік Єремушкин, пенсіонер державного значення Кішкіс і двірничка тітка Маня з новою мітлою. Іще за грою слідкували хом’як Шуша, якого Нюра з Капою винесли подихати повітрям, і сем’якінський пес Бузько, схожий на волохате теля.

Шуша вболівав мовчки, а Єремушкин і Бузько сильно шуміли.

* * *

Ілля Ножкін любив грати у футбол. У нього навіть був власний м’яч, який лежав на підлозі й виблискував полірованим боком. Ілля скосив очі повз історію й подумки штовхнув м’яч ногою.

«Ех!» – сумно подумав він і перегорнув сторінку.

Узагалі-то сумувати Ілля не любив, бо з дитинства був дуже веселим. Мама розповідала, що він почав сміятися ще в пологовому будинку, хоча там нічого кумедного не було. А коли підріс, то сміявся вже так заразливо, що заражав усіх.

Через це Ілля мав мільйон друзів, і мало не кожного дня з’являлися нові. У цьому не було нічого дивного, оскільки людям подобається товаришувати з веселими: їх, принаймні, втішати не треба, веселі й самі будь-кого втішать. Із багатьма друзями він листувався, бо за своє недовге життя встиг пожити в трьох містах і двох селищах. А все тому, що його тато був військовим будівельником, і коли одне будівництво закінчувалося, тата переводили на інше.

До нашого міста вони переїхали нещодавно, та Ілля й тут встиг передружитися з усім двором, особливо з Вірою. Віра була такою гарною, що навіть Гусак, який зазвичай на дівчат – нуль уваги, побачивши її, мчав назустріч, але не знаючи, що сказати, звертав і тікав якнайдалі з кінським іржанням.

Віра навчалася в паралельному класі, зате жила поруч, на одному сходовому майданчику з Іллею. Їхні батьки теж відразу подружилися й часто заходили один до одного за всілякими дрібницями, на кшталт сірників, солі або просто побалакати. І Віра заходила на заздрість усьому двору. Їй подобалось, як Ілля розповідає про міста й селища, у яких йому вдалося пожити. А найбільше вона любила історію про те, як хлопець до смерті налякав татового начальника – полковника Тарасюка, а водночас його дружину Катерину Іванівну та рудого кота на прізвисько Бармалей.