Просмотров — 420

02-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

ЧОМУ НОЖКІН НЕ ЛЮБИВ СВОЄ ПРІЗВИЩЕ

Ця історія трапилась у крихітному військовому поселенні, в котрого навіть людської назви не було. Побудували його швидко, за два місяці, а потім весь час добудовували, тому військові називали його Недобудкою. Усі будиночки й навіть тротуари в Недобудці були дерев’яними. Вулиць налічувалося чотири, а тротуарів – три, тому що у двох останніх рядах будиночки стояли обличчям один до одного, і тротуар у них був спільний. Вулиці й будиночки відрізнялися лише номерами та білизною, яка сушилася на мотузках, протягнутих між стовпами. Через це й вийшов конфуз, причому першого ж дня, коли Ножкіни приїхали й оселилися на вулиці номер два в будиночку номер п’ять. Зовні будиночок був невеликим, проте всередині вміщувалися дві кімнати, кухня й комора, а ще збоку була прироблена малюсінька дерев’яна веранда, утім, як у всіх.

Увечері, коли тато оформив документи, а мама розклала валізи й нагодувала всіх яєчнею, Ножкіни вирішили трохи погуляти, щоб познайомитися з місцевістю. На це пішло не більше п’яти хвилин, бо місцевістю був степ. Він навсібіч тікав за небокрай, і оку не було за що зачепитися, окрім зірок, які обліпили небо так щільно, що й пальця не просунеш.

– Так... – задумливо протягнула мама, – завіз ти нас, Аркадію, до ведмежого кута. Навкруги одні зірки, особливо на погонах...
– А де ведмеді? – стрепенувся Ілля.

Він тоді ще не ходив до школи, але вже прочитав із мамою купу книжок. У них було багато казок про ведмедів, і хлопчик давно мріяв побачити котрогось із них. Тим паче що казкові ведмеді були спокійними: вони переважно їли мед або смоктали лапу.

– Кіндере-міндере, – засміявся тато, – немає тут ніяких ведмедів!
(Коли в тата був гарний настрій, він завжди називав Іллю кіндером-міндером. Це слово нагадувало цукерку «кіндер-сюрприз», тільки було ще солодшим.)

– Чому немає?

– Через ховрахів. Ховрахи по всьому степу стовпчиками стоять, а ведмеді перечіплюються та й ґулі набивають. Ось вони й переселилися до лісів і зоопарків: там, щоправда, тіснувато, зате підлога рівна.

– А мама сказала «ведмежий кут».

– Ведмежим кутом, – пояснила мама, – люди називають таку глушину, де навіть немає лялькового театру, я вже не кажу про перукарню.

– Зате є планетарій, – заперечив тато й тицьнув пальцем у зоряне небо. – А коли здамо об’єкт, тут виросте справжнє місто.

– Із трамваями? – пожвавішав Ілля, який дуже любив кататися на трамваях.

– Навіть із залізницею! – пообіцяв тато й додав: – Щось почало холоднішати. Час повертатися, адже нас сьогодні в гості запросили.