Просмотров — 612

03-3 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

ТЯГАНИНА З ЮВІЛЕЄМ

І ось одного разу трапився в нього перший ювілей. Ювілей – це коли число прожитих років закінчується на нуль або на п’ятірку. Наприклад, 100 або 95.

Коли людина вже має за собою сто або дев’яносто п’ять років, усі говорять, що цього не може бути, адже вона виглядає так молодо і, взагалі, тільки жити починає, і що все в неї ще попереду.

І Ножкіну казали те ж саме, бо йому впав десятий рік. Це сталося першого січня, одразу після новорічної ялинки. Узагалі-то десять років тому батьки чекали на Ножкіна трохи пізніше, а він узяв – і народився трохи раніше. Словом, улаштував їм новорічний подарунок! Хоча тато з мамою анітрохи не засмутилися, а навпаки – зраділи. Іще б! Адже не кожна родина починає новий рік із дня народження...

* * *

Із нагоди круглої дати Іллі дозволили запросити найкращих друзів. Про найкращих батьки спеціально сказали, побоюючись, що якщо він запросить усіх підряд, то друзі не помістяться у великому залі Палацу культури металістів.

Тільки спробуй тут розбери, хто найкращий, а хто ні, якщо всі хороші. Ножкін довго сушив голову, кого запросити: він писав і закреслював, а потім знову писав і знову закреслював. Просто не ювілей, а якась тяганина з головоломкою! Побачивши його муки, тато порадив кинути жереб.

– Ось іще! – фиркнула мама. – Кидати жереб на живих людей?! Краще склади список за алфавітом і поклич тих, чиї прізвища починаються літерою до «Л»... Або навпаки.

– Не вийде, – подумавши, сказав Ілля. – Тоді доведеться запрошувати або Шевченка, або Іванова. А вони поодинці ні за що не прийдуть, оскільки завжди разом ходять, навіть коли одного до директора викликають. Через це їх усі вчителі називають «брати-слов’яни».

– Справа набуває політичного забарвлення! – спантеличено почухав потилицю тато й зміряв поглядом полірований стіл. – Шкода, що злітна смуга в нас закоротка: більше дванадцяти не сяде, так що думай швидше...

Тоді Ножкін учинив просто: із хлопчаків він покликав тільки Шевченка з Івановим, а на інші десять місць запросив дівчат із класу та ще двох стрибунок із секції. Дівчатка, звичайно, розфуфирились, як ляльки Барбі, і коли «брати-слов’яни» таку красу побачили, то мало не очманіли. Але потім нічого, призвичаїлись, а Шевченко, упившись лимонадом, навіть розповів, як вони з Івановим і з двома татами їздили на полювання й завалили дикого кабана вагою триста п’ятдесят кеге. Дівчата, звичайно, не повірили, тому Іванов кинувся другу на допомогу. Він, як ненормальний, почав обертати очима, противно рохкати й бити ратицями підлогу. А ратиці в Іванова – о-го-го! – майже, як у семикласника, а голос – і поготів. Так що дівчата відразу заверещали на десять голосів, плюс мамин одинадцятий... Тато їх ледве заспокоїв. А Іванова попередив: якщо він іще когось зобразити захоче, то нехай спочатку з ним порадиться...

Загалом, було весело! Та головне не це. Головне – подарунки! Чесно кажучи, зараз Ілля точно й не пам’ятає, що йому тоді подарували. Окрім однієї книжки про богатирів, яка називалася «Билини».