- Просмотров — 430
06-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА
СТІЙКА НА РУКАХ
– Дідусю! Дідусю! – прорізав сонну площу дзвінкий крик, тільки-но в автобусі відчинилися передні двері.
Першим із них поважно вийшов Кочкін; за ним стрімголов вискочив Ножкін і кинувся до обіймів старого. Такий наскок міг би збити з ніг будь-кого, тільки не діда Никифора, якого Ілля ніколи не називав прадідом.
– Гей, стрибунцю, а валізу мені залишив? – пролунав позаду голос водія.
Ілля обернувся й побачив кучерявого з татовою дорожньою сумкою в руках.
– Ой, вибачте!
– Пусте! – примирливо буркнув водій. – Я колись іще дужче стрибав, а тепер сім’ю годувати треба, так що не пострибаєш... Хто тут із вас дід Никифор?
– Я! – відповів дід.
– Воно й видно, – погодився кучерявий. – Тоді приймай за накладною: валіза – одна, Ножкін – один. А то мені їхати треба – інших здавати.
– Дякую, – сказав дід і ніяково простягнув водієві десятку.
– Це навіщо? – здивувався той.
– За доставку. Більше немає: пенсія маленька.
– Усі там будемо! – філософськи зауважив кучерявий і несподівано простягнув дідові хрустку сотку.
– Та що ви! Не треба, нам вистачає...
– Тримай, тримай! Це мені його батько дав. А я здуру взяв: інстинкт, розумієш...
Із цими словами водій розвернувся й швидко пішов до автобуса. Незабаром звідти почувся його голос:
– Усі встигли? Ну, тоді – з Богом!
Автобус загурчав і покотив далі, залишивши на станційному майдані діда Никифора, Іллю, Семена Кочкіна, обвішаного міськими подарунками, і злегка спантеличену курку, що, як не старалася, а не зуміла потрапити під колеса автобуса, керованого водієм, який навчився поважати курей іще на колишній роботі.
* * *
Дід Никифор і бабуся Валя не раз приїжджали до міст і селищ, де жили Ножкіни, а ось до них у Башмачку Ілля завітав уперше. Тому зустріли його, як раніше зустрічали космонавтів – із квітами й поцілунками. Квіти стояли на столі, на шафі, на підвіконнях і навіть росли перед будинком, а поцілунків було ще більше. Бабуся Валя так націлувалася, що навіть заплакала. Вона сплескувала руками, хитала головою й витирала щоки кухонним рушником, доки дід Никифор суворо не промовив:
– Годі рюми розпускати! Виплачеш усі сльози на радість – на горе не залишиться. Краще нагодуй гостя, він із дороги, мабуть, їсти хоче.
