Минуло ще два роки, і тата перевели працювати до нашого міста, підвищивши у званні до майора. Хоча цього разу треба було не будувати, а ламати. Точніше, переробляти один військовий об’єкт під консервний завод. Але тато не засмутився.

По-перше, наше місто було вдвічі більшим, ніж попереднє, і мама нарешті змогла знайти роботу за фахом, бо насправді вона була аптекарем, а не вчителем танців.

По-друге, у нашому місті було багато хороших інститутів, а два – просто чудових. Один – медичний, де працював академік Лютиков, а другий – лісотехнічний, куди збирався вступати Колька.

По-третє, наше місто стояло за два кроки від Башмачки, на великій річці, куди впадала маленька Самоткань, тому дід міг витрачати на дорогу менше часу та грошей.

І хоча тато не вірив у Бога, уперше в їхній новій трикімнатній квартирі він зустрів діда словами:

– Вашими молитвами, Никифоре Івановичу, дива творяться!

– І ви моліться, Аркадію Матвійовичу! – серйозно відповів дід. – Тим паче, є про що...

Аби перевести розмову на жарт, тато всміхнувся й сказав:

– Молитися не буду, бо не хочу перекладати відповідальність на чужі плечі.

Дід жарту не прийняв і тихо промовив:

– У Бога немає плечей. Бог суть любов. А любов усі наші біди поглине, як море сльози, і солонішою від цього не стане.

Тато зігнав з обличчя усмішку і, кивнувши на двері сусідньої кімнати, яку віддали Іллі, запитав тремтячим голосом:

– А як же любов може поєднуватися з інвалідним візком?

– Може. І з тюрмою може, і з сумою. Іноді навіть більше, ніж із підвищенням по службі. Людям не відомий Промисел. Звідки нам знати, від якої біди Господь уберіг Іллю, дозволивши стрибнути з крана?.. Нам треба приймати будь-які випробування із вдячністю. І тоді вони стануть не карою, а порятунком..

Дід хотів іще щось додати, але тут до кімнати зайшла мама й покликала всіх пити чай зі свіжим вишневим варенням від бабусі Валі.