...Закінчився березень, промчав квітень. У травні під вікнами вже кожного дня без вихідних лунало звичне: «Та хто ж так б’є!.. Бокопор!.. Мазій!.. Го-о-ол!..»

Коли остаточно потепліло, до цих криків стали долучатися гучні зітхання бабусі Бабарикіної з першого поверху, яка мала звичку сушити свої підковдри поруч із футбольним майданчиком. Поки тривав матч, вона стояла біля підковдр і відбивала м’ячі. А коли пропускала, на білосніжних вітрилах розквітала брудна пляма.

– А ти перевісь ближче до гаражів, туди, де всі сушать, – радила двірничка тітка Маня.

– Біля гаражів сонця мало. Нумо, відійди: у мене зараз другий тайм розпочнеться!

Тітка Маня ображено підбирала губи та йшла підмітати велику калюжу посеред двору, яка не висихала ні взимку, ні влітку.

* * *

Ілля теж грав у футбол. Щоправда, суддею. Коли ліфт не працював, а таке траплялося часто, тато виходив на балкон і кричав по-військовому:

– Підйомна командо, підйом!

На сходовому майданчику відразу ж лунав дружний тупіт: це поспішала на допомогу підйомна команда, щоб спустити Ножкіна у двір. Попереду завжди бігли дрібнокласники, аби встигнути першими. Та їхні старання були марними. Візок виносили Гусак і товстий Стас, а Іллю – сантехнік Єремушкин і тато. Щоб дрібнокласники не плуталися під ногами, їх посилали вниз тримати двері!

Ножкін намагався судити чесно, хоча це не завжди вдавалося. Він сидів далеко від воріт і, якщо там траплялося побоїще, не бачив, хто зіграв рукою або підставив ніжку нападнику. І йому це пробачали, тим паче що Вовка Сем’якін був під домашнім арештом за вирвану зі щоденника сторінку, тому грали м’ячем Іллі.

* * *

А потім закінчився травень... Настало літо... А з ним – і найдовші шкільні канікули... Якось на початку червня тато повернувся додому раніше, ніж зазвичай: годині о восьмій вечора. Обличчя в нього було стурбованим.

– Аркадію, ти чому так рано? – стривожено запитала мама.

Замість відповіді тато взяв маму за руку й повів на кухню. Вони зачинили двері й почали голосно шепотітися. Приблизно за півгодини тато з мамою зайшли до кімнати Іллі й подивилися на нього, не наважуючись сказати, напевно, щось дуже важливе.

Ножкін відразу зрозумів: тата знову переводять! І хоча таке траплялося не вперше, цього разу йому стало так сумно, що й не висловити. Звичайно, і з інших міст та селищ переїжджати було важко, але він тоді був маленьким і не так прив’язувався до друзів. І там не було Віри!

Ножкін відчув, що зараз заплаче. І він би заплакав, якби тато нарешті не сказав:

– Академік Лютиков згоден на операцію! Він мені сам зателефонував... Каже, шансів мало, та надія є...

– Ура! – закричав Ножкін і все одно заплакав.

Добавить комментарий