Просмотров — 442

11-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

Справа в тому, що він минулого року вперше в житті потрапив на море, хоча все життя працював із водою. На море його взяв тато Жорика, Полікарп Миколайович, тому що боявся залишити невгамовного сантехніка у дворі без нагляду...

Назад Єремушкин приїхав непізнаваним. І зовсім не через засмагу, що до нього не пристала, а через характер. Із моря сантехнік повернувся м’яким і поступливим, ніби хвилі змили з нього всі колючки. Він перестав погрожувати гайковим ключем пенсіонеру державного значення Кішкісу, припинив лякати бабусь із липової лавки різними науковими словами й плювати в калюжу, яку він раніше обзивав не інакше, як сантехнічним парадоксом.

І знаєте, що сказав сантехнік Єремушкин, коли раптово з’явився на порозі Ножкінської квартири? Нізащо не вгадаєте!

– Беріть кров! – сказав сантехнік Єремушкин, витираючи піт із чола промасленим клоччям.

– Яку кров? – зблідла мама.

– Мою! Для переливання! – теж збліднувши, пояснив Єремушкин. – Усе одно її мешканці задарма п’ють, а користі – нуль... Хоч усі десять літрів забирайте! Для хорошої людини не шкода...

Насилу батьки заспокоїли сантехніка, а замість крові дозволили полагодити справний кран у ванній кімнаті, після чого Єремушкин пішов, злегка похитуючись від героїчних почуттів.

* * *

Операцію призначили на перше липня. Через це літні канікули в Ножкіна скоротилися. Бо коли половина двору роз’їхалася по таборах і санаторіях, а друга половина – по бабусях і дідусях, Іллю відвезли до лікарні, точніше, до спецклініки при інституті, яким завідував академік Сергій Адамович Лютиков.

Ножкіна поклали до маленької палати на двох, де друге ліжко було порожнім. Сильно його не мучили: так, дурниці – обходи, рентген і різні аналізи. Цього він не боявся, оскільки за три роки вже звик.

Віра приходила щодня й приносила яблука. Їй видавали білий халат, у якому вона була схожою на красиву медсестру. Говорили вони про що завгодно, аби не говорити про прийдешню операцію. Але це не допомагало, бо вони про неї повсякчас думали.

Дід Никифор приїхав за день до строку, та все одно встиг побачитися з академіком Лютиковим, хоча на прийом до нього треба було записуватися за півроку.

– Що він сказав? – допитувалися мама й тато, які чекали біля кабінету.

– А що він міг сказати? Сказав, що хвилюється, ніби вперше... Обіцяв добре вимити руки перед операцією... Я йому вірю.

– Дідусю! – схлипнула мама. – Ну можна хоча б раз поговорити серйозно!

– Давно пора, – спокійно відповів дід і рушив до палати.