Просмотров — 328

12-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

Відчувши зацікавленість і співчуття, я перейшов до головного й поскаржився, що останнім часом у мене болить душа. Адже я, що не кажи, хрещений, тому душа тягнеться до Бога, але якщо піти до єдиної незамкненої церкви на околиці міста, миттю вилетиш із партії, потім – із роботи, а після взагалі невідомо куди залетиш. Ось якби десь дістати іконку, щоб молитися вдома... Тільки де її дістати...

Напевно, я брехав дуже переконливо, оскільки директор кинув на мене один-єдиний допитливий погляд, вийшов із кімнати й незабаром повернувся з невеликою, розміром із листівку, іконою Божої Матері Скоропослушниці. Я обережно взяв її до рук, поцілував і навіть невміло перехрестився, а потім попросив, щоб директор написав мені кілька слів на добру згадку. Микола Олександрович сказав, що не може підписати ікону: адже ікона не фотографія. Але я продовжував просити, і тоді він знову вийшов і приніс маленьку брошурку під назвою «Чин сповіді». Потім умочив ручку в чорнило й написав на звороті пошарпаної паперової обкладинки: «Никифоре, пам’ятай про Бога».

Справу було зроблено, і я заквапився додому. Напевно, я на радощах як слід не дограв свою роль, тому що на порозі директор пильно та якось сумно подивився на мене і сказав:

– Шкода, що все так закінчилося... Прощавай...

* * *

На якийсь час Никифор Іванович замовк. У Іллі гулко билося серце. Він не міг повірити, що дід розповідає про себе. Адже до цієї розмови Ножкін знав зовсім іншу людину – сильну, чесну, добру й анітрохи не схожу на того жалюгідного зрадника... Але Ілля не встиг розібратись у своїх почуттях, бо дід знову заговорив.

– Далі було просто. Директору дали строк за релігійну пропаганду, а мене призначили на його місце. До того ж я виявився наймолодшим директором у країні. Про мене писали газети, а коли мені дали Зірку Героя Соціалістичної Праці за винахід одного нашого інженера, якому довелося взяти мене в співавтори, журнал «Вогник» навіть надрукував мою фотографію.

Усе складалося чудово! У червні 41-го мої однолітки пішли на фронт, а я, як керівник оборонного підприємства, залишився в глибокому тилу, куди не долітали ні кулі, ні бомби.

Та це мені тільки здавалося...