Просмотров — 421

12-4 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

Та одного разу біля прохідної до мене підійшла бідно вдягнена жінка з немовлям. За нею плентався підліток, у руку якого вчепився замурзаний хлопчина років п’яти. Жінка виявилася дружиною старшого майстра Адама Лютикова. Вона просила мене допомогти звільнити чоловіка, який, за її твердим переконанням, ні в чому не був винен. По обличчю жінки текли сльози, на руках несамовито кричало немовля, а тут іще хлопчина заголосив – хоч вуха затикай. Мені на допомогу кинувся водій і почав відтісняти цю сімейку. Але замість того, щоб сісти до персонального авто й поїхати, я раптом заходився заспокоювати Марію – так, виявилося, звали матір майбутнього академіка. Я навіть сказав їй, що й сам прекрасно знаю: Лютиков не винен, оскільки причиною пожежі була стара електропроводка. Я обіцяв подумати, як пом’якшити вирок для її чоловіка, хоча розумів, що для чекістів електропроводка – не аргумент: їх живлять людські жертви.

* * *

Уночі я довго крутився в ліжку, марно намагаючись заснути, а потім устав, вийняв зі схованки книжку й почав читати. До ранку я проковтнув її цілком, а потім нашвидку сьорбнув чаю й поїхав на завод.

Весь день у мене все падало з рук. «Никифоре Івановичу, ви не захворіли?» – запитували в мене всі, хто заходив до кабінету. Я жартував, хоча журба краяла серце. Душа кричала від болю, хоча сам я був здоровий як бик. А в пам’яті зринали ті, кому я не допоміг, і ті, кого я зрадив...

Це були пекельні муки. Часом мені здавалося, що я чую тріск власної шкіри, яка розбухає, силкуючись скинути струпи й коросту.

Тоді я взяв чистий аркуш і почав писати. Писав швидко, немов під диктовку. Із кожним рядком на душі ставало спокійніше. Це було тим більше дивно, бо кожен рядок був моїм смертним вироком. Я писав, що підробив почерк колишнього директора на обкладинці книжки, а іконка взагалі дісталася мені у спадок від покійної бабусі. Я зізнавався в тому, що знав про несправність електропроводки, та через власну недбалість нічого не зробив. Я збрехав, що в день пожежі особисто вигнав із території заводу Васильєва й Лютикова, оскільки мені здалося, що від них тхне вином.

Потім я взяв цей папірець і відніс слідчому. Той спочатку не повірив, а потім раптом зрозумів, що це – його шанс здолати ще одну сходинку службових сходів. Адже директор-герой, який виявився прихованим ворогом, значно кращий за якихось Васильєва й Лютикова. Як то кажуть: чим більша риба, тим багатший вилов...

* * *

– А далі Господь дав мені іншу долю, – неквапно продовжував дід. – Мене не розстріляли, але строк довелося відсидіти від дзвінка до дзвінка.

Здавалося, ну що може бути гіршим за таку долю: впасти з височини на самісіньке дно і скрутити собі шию! Однак тим, хто шукає Бога, усе йде на благо. А я вже шукав, хоча ще не розумів цього.