Просмотров — 502

19-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

БУРУШКА

Частина 1

Вийнятий із піхов меч блиснув крицею – такою ж твердою, як чудовий камінь адамант, що однаково вміє блищати на княжому персні й різати скло, ніби відточенний ніж бересту. Меч був великим і важким, хоча в богатирській руці Іллі він здавався легкої лозиною.

Ілля вийшов за ворота й обережно махнув своєю зброєю, а потім іще раз і ще. На диво, його рухи щоразу ставали впевненішими й точнішими! Раптово він крутнувся навколо себе і з розмаху садонув клинком по стовбуру старого клена. Удар виявився такої сили, що меч розрубав стовбур і клен із шумом повалився додолу, піднявши хмари пилюки.

– Звідки я це вмію? – запитав вражений Ілля.

– Кого Господь благословляє, у того все виходить, – відповів високий. – Тільки не забувай просити.

* * *

Раптово почулося могутнє іржання, і з-за будинку вийшов коняка. Такого дива Ілля ще не бачив. Спину коня прикрашало багате сідло з білої шкіри. Його ноги були схожі на міцні колоди, під атласною шкурою грали м’язи, очі горіли як жарини, кудлата грива виблискувала чорним оксамитом, і був диво-коняка мало не вдвічі більшим за будь-якого карачаровського ваговоза. Незважаючи на значні розміри, кінь був швидким і легким, немов метелик. Ледь торкаючись копитами землі, він підлетів до Іллі і тикнувся в долоню м’якими губами.

– Бурун... Бурушка... – ласкаво примовляв Ілля, погладжуючи густу гриву.

Він не знав, звідки взялося це ім’я, але коню воно личило, бо своєю невгамовною силою Бурушка нагадував морський бурун, що вирує й піниться біля гранітних скель.

Переднім копитом скакун акуратно доторкнувся до землі й махнув шовковим хвостом, ніби запрошуючи вершника в сідло: мовляв, подивимося, на що ти здатний. Ілля спочатку розгубився, та помітивши, що мандрівники схвально кивнули, беркутом злетів на коня й радісно дихнув у насторожене вухо: «Давай, Бурушко!».

Кінь став дибки й кинувся вперед. Скок! – і Карачарове залишилося позаду, а під ногами скакуна проліг широкий степ. Відчувши простір, Бурушка рвонув щодуху. Зашуміла ковила, засвистів-загудів вітер, заметушилися птахи у височині, намагаючись наздогнати диво-коняку.

Та тільки куди їм, якщо навіть жовте сонячне колесо покотилося назад небосхилом...