Просмотров — 369

19-3 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

БУРУШКА

Частина 3

– Тепер знаємо, що ти не тільки ратник умілий, а й вершник управний, – сказав Іллі високий стариган, коли вони повернулися. – Куди своє вміння спрямувати, сам зрозумієш. А якщо не зрозумієш, тоді – біда, оскільки відразу силу втратиш... Знімай хрест!

– Не зніму! – зопалу вигукнув Ілля, однією рукою прикриваючи груди, а іншою з брязкотом вихоплюючи меч із піхов.

Свій натільний хрестик він не знімав, навіть коли батечко парив його в лазні. А щоб за чужим наказом із хрестом розлучитися, про те й мови не було!

– Е-е-е... Та ти, певно, забув, що спочатку думати треба, а потім робити, – протягнув високий. – Трохи не порубав мене даремно. Ось коли б тобі таке ворог сказав, тоді б і за меч варто було хапатися. А я хто? Я простий мандрівник. Кваску попив та й віддячити тобі забажав. Ось, тримай...

Із цими словами старий розстебнув комір і зняв із себе чималий мідний хрест, вагою ніяк не менше двох фунтів, або майже кілограм по-нашому. Коли Ілля зрозумів, у чому справа, то зело почервонів через свою нестриманість. Щоб зам’яти незручність, він швидко зірвав із шиї легкий дерев’яний хрестик і простягнув старцю.

– От і добре. А то відразу навкулачки... Хрест будь-який хороший – що золотий, що олов’яний, якщо його з вірою носиш. Проте мій для буйної раті краще підходить, ніж для тихих мандрів, та й заважкий він для моїх-то рочків... Ну, ходімо, браття, з Богом.

– Стривайте! – гукнув Ілля і, збігавши до хати, виніс дрібку солі в хустинці, три великих скибки сірого хліба та глечик молока із жабою для холоду.

Мандрівники відмовлятися не стали. Заховавши гостинці в заплічні торби й узявши до рук дорожні палиці з кислою назвою «клюка», вони вийшли за ворота й вирушили назустріч своїм нескінченним мандрам.

* * *

Ілля проводжав мандрівців поглядом, поки хтось не торкнув його за плече. Він обернувся й побачив морду Бурушки. Морда була сумною. Ілля відразу зрозумів, що кінь хоче їсти. Ще б пак, після таких скоків будь-хто зголодніє. Довелося знову збігати додому та згодувати Бурушці великий житній окраєць, присипаний сіллю. Богатирський кінь миттю проковтнув частування і став ще сумнішим.

– На тебе не напасешся, – пробурчав Ілля, але, пригадавши, що коні вміють пастися самостійно, примирливо сказав. – Гаразд, поїдемо на луки батьківські: там мурава така солодка, що в нашої Пеструхи пузо по землі волочиться.

– О-го-го! – заіржав коняка, і його печаль моментально випарувалася.