Просмотров — 331

20-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

БАТЬКІВСЬКЕ БЛАГОСЛОВЕННЯ

Частина 1

Замкнувши ворота, Ілля хотів скочити у сідло та завагався. Звичайно, Бурушка був хорошим, але власні ноги були кращими. І про них треба було подбати. По-перше, взути, по-друге, дати досхочу нагулятися. Ілля прив’язав коня до паркану й побіг до Улиби, який шив шкіряні чобітки для всього села.

Дорослих удома не було, тому його зустрів восьмирічний Метелиця – розсудливий малий, котрий допомагав батьку збувати готовий товар. Сьогодні він був за старшого і, користуючись нагодою, щедро роздавав молодшим братам і сестрам дзвінкі запотиличники.

– Годі бешкетувати, а то батькові скажу. Він жартувати не любить: видере як сидорову козу, – спинив завзятого вихователя Ілля.

– Ой, дядько Ілько! Самі прийшли... ногами... – не повірив очам Метелиця.

– ...І не абиякими, а власними! І тепер ноги чобіт просять: не вік же їм босоніж жити!

– Якщо татку не розповісте, як я цих лупив, – киваючи на дрібноту, розпочав торг Метелиця, – умить чобітки притарабаню!

– На перший випадок не скажу, а коли ще побачу, що малих цих ображаєш, власноруч нагодую березовою кашею! Нумо, показуй товар!

Метелиця кинув досвідчений погляд на босі ступні покупця й виніс із повітки – хліву біля воріт – три найбільших пари, які, якщо чесно, через неходовий розмір неабияк залежалися, покрившись іржею й пилом. Та й ті виявилися вузькими. Торговець-невдаха почухав потилицю і сказав:

– От біда! У вас, дядько Ілько, не ноги, а підпори кам’яні. Приходьте завтра, може татко щось вигадає. А хочете, я носок обріжу: пальці, звісно, дещо випруть, однак ніде тиснути не буде...

– А це що? – перервав Ілля жвавого отрока, показуючи на високу жердину біля паркану, на верхівці якої бовталася пара таких чудових чобіт, що дух захоплювало.

– Це ми для виставки повісили, щоб проїжджий народ здалеку товар бачив. Для цього вони такого великого розміру. Батечко місяць шив! А я жиром мастив!

– Чоботи?

– Та ні, жердину.

– Навіщо?

– Щоб взуття ненароком не поцупили. Воно ж по слизькому залазити незручно...

Не дослухавши, Ілля вихопив меч, високо підстрибнув (либонь, ногам чоботи теж сподобалися) і обрубав мотузку, що тримала виставковий товар. Чоботи Чобітку виявилися до ладу, наче Улиба приходив знімати з нього мірку, а може, коли шив, про Іллю думав. А чому тут дивуватися: як-не-як, Улиба – його ліпший друг, а не птаха залітна...