Просмотров — 280

20-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

БАТЬКІВСЬКЕ БЛАГОСЛОВЕННЯ

Частина 2

У м’якій взувачці ноги не йшли, а співали! Тому відв’язавши Бурушку, Ілля показав пальцем на далекий пагорб, де починалася їхня ділянка, і сказав:

– Лети околицею, а я навпростець піду – ноги розім’яти. Біля того урвища зустрінемося. Тільки там не пустуй, а то одна конячина мене звідти вже скинула...

Бурушка кивнув головою і слухняно побрів об’їзною дорогою. Поспішати він не став, щоб опісля не чекати. Великого розуму кінь Іллі дістався!

Провівши його щасливим поглядом, Ілля збіг до Оки по звивистій стежинці, котру він багато років бачив лише з віконця. Він навмисно тримався ближче до краю, аби, як і його нерозлучні друзі, трохи прибити траву-мураву. Через це стежинка відразу стала на крок ширшою, а якщо точніше, на аршин. Потім Ілля забрів до Оки водиці напитися. Вода виявилася смачною, але чоботи її до себе все ж не пустили!

– Е-ге-ге! – закричав Ілля від нестримної радості й сили.

– О-го-го! – долинуло із зелених пагорбів відлуння.

Хоча, можливо, це було не відлуння, а Бурушка, якого розпирали ті ж почуття...

* * *

Біля самої межі ділянки їх зустрів вірний Загризай. Відчувши Бурушку, він здибив шерсть і грізно загарчав. Від цього рику всі карачаровські ваговози кидалися врозтіч, бо Загризай відрізнявся від вовка тільки тим, що був десь у півтора рази більшим. Але Бурушка тікати не став. Він опустив голову і вдарив у землю копитом. Удар був такої сили, що із землі забило джерело. Загризай усе зрозумів і, переставши гарчати, закрутив хвостом. Щоправда, він зробив вигляд, що радіє своєму молодому господареві, та все одно мир було відновлено. І тут Ілля, безперечно, був першим, Бурушка – другим, а грізний вовкодав погодився на третє місце, що теж, загалом, почесно.

Пошукавши поглядом батьків, Ілля побачив, що вони куняють під улюбленим дубом. Він хотів їх розбудити, але раптом подумав, що коли матінка побачить його ходячим, то ще ненароком помре від радості. Ні, потрібно її підготувати. Наприклад, довикорчовувати пень, над яким іще не менше трьох днів батечку трудитися треба. Тоді батьки спершу здивуються пню, і на Іллю у них менше подиву залишиться!

Сказано – зроблено! Богатир накинув хомут на корінь, що стирчав із-під землі, і смикнув – та трішки сили не розрахував. Пень, ніби корок, вискочив назовні й мало не пришиб сплячого Івана Тимофійовича. Проте все інше вийшло якнайкраще. Матуся спросоння до того здивувалася пню, котрий валявся поряд із чоловіковою головою, що навіть не відразу помітила ходячого синочка.