Просмотров — 324

24-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

ГОСТІ ТА ГОСТИНЦІ

Частина 2

Уночі Іллі наснився сон. Нібито він разом із якимось незнайомим парубком сидить у возі, що погойдується і поскрипує на вибоїнах. Парубок відразу заснув. По його спітнілому лобу повзала муха.

Згодом кучерявий візник гучно оголосив:

– Карачарове!

– А! – скинувся парубок, котрий проспав усю дорогу. – Що сказали?

– Карачарове, – пояснив Ілля, – мій хутір.

– Що значить твій, коли мій? І чому хутір, якщо це – село?

– А яка різниця?

– Як це яка? Значна різниця! На хуторі, по-перше, церкви немає! А у нас... Онде, дивися!

Ілля поглянув уперед і побачив, що наприкінці дороги з’явилися хати. Над їхніми дахами погойдувалися дерева. А ще вище, над зеленими верхівками, вставали три куполи – один великий і два менших. Здавалося, що вони летять у небі, хоча сама церква міцно стояла на землі. Чобіток заплющив очі, похитав головою і раптом зрозумів, що це зовсім не куполи, а важкі шоломи трьох богатирів, які захищають народ від супостатів...

* * *

– Прокидайся, синку! – пролунав над вухом матусин голос.

Ілля розплющив очі й побачив, що крізь віконну очеревину щосили б’є сонце. Так пізно вставати йому ще не доводилося. Ілля скуйовдив рукою чуприну й закліпав очима. Напевно, вигляд у нього був трохи очманілий, бо матінка запитала:

– Певно, сон поганий наснився?

– Так, ні... Просто дивний якийсь.

Ілля хотів було покликати тата, щоб той виніс його на подвір’я, але, раптом усе пригадавши, з радісним криком зіскочив із лавки, підхопив матінку на руки й утнув такий танок, що хата ходором заходила.

– Пусти, бешкетнику! – ойкала Єфросинія Іванівна. – Іще впустиш, не приведи Господи!

– Матусю, та нехай сира земля надвоє розколеться, а я вас не впущу! – горлав у відповідь Ілля.

На шум із вулиці прибіг Іван Тимофійович. В одній руці він тримав сокиру, а в іншій поліно.

– Добре свято не без бійки, – миролюбно промовив він, милуючись сином. – Тільки ти того... танцюй та не затанцюйся. Закрутиш матері голову, а їй ще огірки малосолити й білизну прати.

– Таточку! – ще голосніше скрикнув Ілля і, обережно поставивши матінку на підлогу, схопив Івана Тимофійовича в оберемок.

Той намагався вирватися, та проти сина не встояв і злетів до стелі, а потім знову впав униз на дбайливо підставлені богатирські руки.

– Сильний! – тільки й зміг видихнути Іван Тимофійович, і в цьому слові було стільки любові, що вистачило б на п’ятьох...