Просмотров — 333

28-3 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

ТОРЖИЩЕ

Частина 3

Гроші на торговищі ходили різні: і волохаті, зі шкурок білки й куниці, і металеві, відлиті зі срібла та золота. Найголовнішими грошима були гривні. У ті часи одна гривня містила двадцять ногат або півсотні резаній. Дві резані відповідали куні, або куничій мордці, а сорок гривень можна було обміняти на сім фунтів срібла (три кіло по-нашому).

Односельці дали Іллі в дорогу п’ять білячих вушок, десять морд куниці, сто п’ятдесят резаній і невеликий срібний зливок. Із таким капіталом він не міг вважатися багатієм, хоча й бідняком не був. Тому Ілля відразу купив собі льодяник на паличці, а Бурушці – чорний коровай і жменю солі.

* * *

Треба сказати, що сіль за тих часів високо цінувалася. Її привозили купці, або, як їх тоді називали, гості, з Галича і Перемишля. Коли під час княжих міжусобиць підвезення солі припинялося, наступав соляний голод. Покупцям – горе, торгівцям – радість, бо ціни злітали до неба, ніби сполохані горобці. Торгаші багатіли, а бідняки йшли з торгу, спіймавши облизня.

А коли ціни піднімалися й на інші харчі, наступав справжній мор. На вулицях Мурома валялися мертві тіла: їх просто не встигали закопувати. А найбільше мерців було на торжищі, куди сходилися голодні в пошуках хлібної крихти.

* * *

У одній із крамниць Ілля мимоволі підслухав розмову двох жінок – місцевої та приїжджої.

– Охо-хо! – голосила місцева. – Незабаром тяжкі часи настануть. За кадіб жита проситимуть двісті резаній...

– Ай! – скрикувала приїжджа, хапаючись за неосяжні груди, де ховала капшук із грошима.

–...А за хлібний коровай – дві ногати віддавай! – продовжувала голосити місцева.

– Ай ай! – блідла приїжджа.

–...А за пуд меду – десять кун! – із якоюсь солодкою печаллю вимовляла міська.

– Ай, не вбивай! – верещала сільська, затикаючи долонями вуха.

Не без зусиль міська відірвала долоні приїжджої і переможно вигукнула:

– ...А пшона по сім гривень не хочеш?!

Це був смертельний постріл. У приїжджої віднялися ноги, і якби не вчасно підставлені руки Іллі, вона впала б додолу, як підкошений сніп.

– І навіщо ж ви, тітонько, заздалегідь серце рвете? – ласкаво промовив він. – Ось прийдуть лихі часи, тоді й поплачете... А може, до того часу, Бог дасть, ви самі багачкою зробитеся й ніяких цін боятися не будете?

– І то правда! – випручавшись із богатирських обіймів, погодилася приїжджа. – А ця розкаркалася як ворона «кар-кар!». Тьху!

Плюнувши в бік злобливої місцевої, приїжджа розвернулася й попрямувала геть. Тугий капшук за пазухою надавав її ході впевненості, тим більше, що ціни сьогодні не кусалися...

* * *

Ілля пішов далі, і незабаром йому в ніс ударив різкий болотний запах. Це він потрапив до рибних рядів. Чого тут тільки не було! Ікра червона, чорна й біла. Печінка миня. Риб’ячий жир у липких міхурах. Двометрові соми із задумливими вусатими мордами. Плямисті щуки з приплющеними рилами. А ще окуні, коропи, сазани, йоржі, плотва, стерлядка й осетри, світло-сріблясті вирезуби, темно-зелені головні, гольці й губачі, густера, схожа на ляща, і лящі, схожі на густеру, карасі та інше, та інше, та інше, не рахуючи головної котячої радості – дрібнокапосних пічкарів!

У сім’ї Чобітка поважали рибу, особливо коропів. Батечко чверть пудового коропа інакше як Карпом Івановичем не величав. Але ще більше Чобітки любили раків. Їх варили за особливим рецептом: на трьохвідерну каструлю – склянка квасу й різні травки, що є під рукою. А головне, води – ані краплі!.. Ох, і ніжними виходили раки, зварені на квасному пару... А хто не вірить, нехай сам спробує!