Просмотров — 485

28-4 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

ТОРЖИЩЕ

Частина 4

Не дивно, що біля рачачих прилавків Ілля постояв довше й навіть сунув палець до купи раків. І раки його не ущипнули: певно, здогадалися, з ким справу мають.

– Де раків ловив? Либонь, у княжому ставку? – долетів до Іллі ламкий підлітковий голос.

Однак голос належав не юнакові, а людині середніх років, за спиною якої маячила висока постать воїна з величезною сокирою, не дарма прозваною в народі сокир-башка. Людина з дитячим голосом виглядала кволою й непоказною. Білясті, немов вицвілі, очі та єхидна посмішка теж не додавали йому краси. Зате одягнений він був багато: м’які чоботи, чепуристий каптан, вишита бісером сорочка й дивовижні заморські шаровари просто кричали про те, що грошей у їх господаря, що бліх на собаці! Не припиняючи єхидно посміхатися, він катував своїми хитрими запитаннями червоного, як рак, мужика в потертому довгополому сіряку.

– Ти очиська не ховай, а відповідай прямо: у ставку ловив?

– Навіщо у ставку? На Оці. Ось же всі пальці покусані.

– Ти мені пальці не тицяй! А то голку під ніготь зажену, вмить згадаєш, чого й не знаєш. Кажу – у ставку, значить так тому й бути!

– Пане, та з чого ви взяли? У Оці ловив, у годувальниці нашій!

– Ти зі мною не жартуй. Я по рачачих мордах бачу, що брешеш. Плати полушку з хвоста, доки я не озлився.

– Не губи, пане! У мене ж вдома старі батьки та діток повна хата, а баба знову при надії... Мені ж їх годувати треба!

– А навіщо народжував стільки?

– Та не я ж, баба народжувала. А що з баби взяти: як тільки – так і народжує...

– Ти мені зуби не заговорюй, бо весь улов заберу та ще батогів всиплю.

– Ці митарі скоро нас усіх передушать, – тихо промовив хтось за спиною Іллі.

* * *

А митарями, хто не знає, за тих часів називали збирачів податі. Узагалі-то, справа це добра. Адже князю треба утримувати армію, будувати міста й допомагати нужденним. Та часто-густо митарі не забували і про свою кишеню. За це їх у народі не любили. Один древній літописець навіть написав спересердя, що збирання мита є «гріх, що не має сорому, обкрадання насильне, зліше за розбійництво; адже розбійник соромиться, грабуючи, а цей із зухвальством...».

* * *

– Пане, – закричав мужик, падаючи в ноги збирачеві данини, – не занапасти! Візьми по полушці з трьох хвостів!

– Гаразд, давай полушку з двох і швидше, а то мені далі йти треба.

Мужик радо схопився з колін і простягнув гроші. Митар із поважним виглядом перерахував їх, потім розділив на дві нерівні купки і, анітрохи не соромлячись оточуючих, неабияку частину поклав собі до кишені, а меншу сховав до скриньки для збору мита.

Знав би митар, хто того разу стояв за його спиною, – не став би нахабніти. Але йому пощастило: карачаровський богатир нічого не зрозумів, а то б залишився розбійник без злодійського заробітку та й без зубів на додаток.