Просмотров — 350

29-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

НАГАЙ

Частина 2

Згадавши тата, Ілля спокійно пояснив:

– Не продаю, тому що цей меч мені для битви даний, а не для продажу.

– І з ким же ти битися зібрався? – глузливо хмикнув Нагай. – Із курми чи з бабами?

– Там видно буде, – ухильно відповів Ілля, аби даремно не злити супротивника. – І потім, коштує меч дорого. Тут один уже хотів купити, та грошей не вистачило.

– У мене вистачить! Скажи ціну.

– Так у того й запитай. Він, здається, ось туди поповз...

– А ти, бачу, жартівник, – пророкотав Нагай. – Ну жартуй, жартуй... Я баляндрасників страх як люблю... на ніж насаджувати.

– Пощо мене на ніж? – не підвищуючи голосу, запитав Ілля. – Якщо зробив щось не так – скажи. Може, я й повинюся...

– А ти, хлопче, усе зробив не так. Мене зустрів – раз!.. Та й того буде.

– Недоладно виходить. Я тебе не зустрічав – це всі бачили. Я ж уперед ішов, а ти ззаду наздогнав. Хоча, може, мені справді треба в ноги впасти? Може, ти сам князь муромський?

– Грубить!.. – прорвався з натовпу поважний голос.

– Якби плакати не довелося... – відгукнувся інший.

Однак Ілля й не думав грубити. Це зараз ми знаємо свій уряд в обличчя, тому що уряд щодня по телевізору показують. У ті ж давні часи не те що телевізорів, а навіть цифрових мильниць у народу не було. Ось Ілля й запитав, щоб не помилитися.

– Хто я, тобі знати не треба, – приховуючи роздратування, сухо хохотнув Нагай, немов камінчики з укосу просипав. – А ті, хто знав, давно черв’яків годують...

– Черв’яків годують ті, хто в Бога не вірують! – не відводячи погляду, промовив Ілля. – А ті, хто вірують, на небесах живуть.

– Складно говориш, та не до справи. Ти ж не піп, а я не попадя, – показав зуби Нагай, задоволений своїм жартом. – Стривай, а ти, часом, не від страху такий сміливий? Розплющ очі! Ось я стою, немов дуб віковий, а ось вони – що очерет річковий. Махну рукою – і поляжуть усі!

– Хоч ти і Нагай, а руками не махай! Руки і вкоротити можна, – заперечив Ілля, втупившись важким поглядом у два чорних колодязя на бородатому обличчі.

Він уже зрозумів, що піти так просто не вдасться, тому вирішив потягнути час, аби краще пізнати супротивника.

– Знову доладно сказав! – несподівано повеселішав Нагай. – Давно я таких промов не чув. Може, підеш до мене в дружину? Знай, не ображу: ситий будеш і взутий, і золотом усипаний.

– Може, і піду, тільки спершу треба одного солов’я знайти й пір’ячко вискубти, щоб друзів моїх не ображав.