Просмотров — 386

33-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

ОДИХМАНТОВИЧ І БУДИМИРОВИЧ

Частина 2

Одне слово: батько багатий, та син невдатний. А як же йому вдатним бути, коли його з дитинства мамки та няньки розбалували: випий, дитинко, киселю медового!.. Не хочеш мити ручки – і не треба, ми тебе своїми погодуємо!.. Не бий, золотце, синка фурманового: крий Боже, іще спітнієш...

* * *

Іван замовк, і його губ торкнулася ледь помітна посмішка:

– Хочеш запитати, звідки я це знаю? А як же мені не знати, коли я тим самим фурмановим синком був!

Так... Чи швидко, чи довго, а виросли купецькі сини, змужніли. І тут їх перше лишенько підстерегло: померли їхні батьки. Спочатку один преставився, а через місяць інший Богу душу віддав. Соловей Будимирович довго побивався, а коли трохи заспокоївся, почав батьківську справу поправляти. Та до того ладно, що за рік став найбагатшим новгородським гостем. А ще за три – по дюжині торгових кораблів до Києва споряджав.

Зате Соловей Одихмантович, поховавши батька, ані трохи не засмутився, а навпаки, прости Господи, зрадів. Адже тепер він став одноосібним господарем батькових скарбів.

Що тут почалося! Після похорону й дев’яти днів не минуло, а Соловей уже гуляє. Та так, що весь Новгород гуде! А як же йому не гудіти, коли Одихманта син спочатку з гостями брагу п’є, а потім гостям морди б’є. І свистить так, що в народу зуби зводить... які після мордобою залишилися.

Ось так свистів Соловей, свистів, доки не просвистів усе, що батько накопичив. Кинувся по засіках нишпорити, а там навіть миша не писне. Загарчав він, як шатун голодний, і давай кликати управителя, а того і слід прохолов разом із останніми грошами.

* * *

Відтоді й почалися в місті грабежі та погроми. Довго не могли кривдника зловити, але одного разу зловили. І виявилося, що кривдником був не хто інший, як колишній купецький син Соловей Одихмантович зі своїми дружками-головорізами.

Іншого б відразу прибили, а тут така справа: хоч і виродок, та знатного роду. До того ж згадали, що після хрещення Одихмант першим на храм золота дав, причому стільки, що й додавати не довелося. Тому синка його непутящого страчувати не стали, а посадили до порубу – темниці за високим острогом.

А даремно! Адже втік Соловей, розбійник, на третій день утік. Добре, якщо б просто ґрати виламав та колоди з острогу розкидав, так він двох вартових голими руками вбив, а третього покалічив сильно – і місяця не минуло, як поховали бідолаху...