Просмотров — 896

33-4 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

ОДИХМАНТОВИЧ І БУДИМИРОВИЧ

Частина 4

Він, значить, говорить, а мене як шилом шпигає: не до добра все це. А що робити, коли я людина підневільна. Тож вивів зі стайні двох скакунів-красенів, а інші конячки так на мене сумно дивляться, ніби кажуть: випусти нас, Іване, на волю разом із жереб’ятами, а не випустиш – усі згинемо. Вони, отже, дивляться жалісно, аж на душі шкребе, і все шепочуть: випусти нас, Іване, і челяді скажи, щоб ішли...

Зітхнув я та й до хати повернувся. Пан мій наївся й завалився на лавку, певно, нелегка дорога була, от його і зморило. Та не встиг я і кроку зробити, як він стрибнув на мене й ніж до горла наставив.

– А... це ти, – каже. – Наступного разу стукай, а то пришию ненароком. Поїхали, доки темно.

– А куди їхати, пане?

– Не твого розуму справа. Куди скажу – туди й поїдеш. А коли пручатимешся – розмачулю, як у дитинстві. Так, мало не забув: хто ще в садибі живий є?

– Конюхи Улас і Афоня, кухарка з дитям, єгер із дружиною та тесля-вдівець із доньками.

– Так-так... Розкидай-но дрівець сухих під усі хати й під стайню, та двері ззовні підіпри. Тільки тихо, щоб не злякати. Ну, чого став, як пень? Чи незрозуміло кажу?

– Як тут не зрозуміти? А може, не треба?.. У чому вони завинили?

– А ні в чому. Просто не хочу, щоб маєток комусь іншому дістався. Усе спалю й попіл розвію...

Із цими словами він відважив мені таку зуботичину, що кров носом пішла.

– Першого разу б’ю, а вдруге – вбиваю, – пояснив Соловей, хоча я вже й сам усе зрозумів.

* * *

Іван потер долонею вилицю, наче та ще пам’ятала розбійницький тичок, і повів свою розповідь далі.

– До перших півнів я впорався. Спершу, щоправда, перед Солов’єм повинився й дістав із підпілля добрий бутель медовухи, яка в роті солодить, а ноги в’яже. Пан відразу ківш махнув і на лавку сів, та так міцно, що лавка крякнула. Ну, я йому другий ківш налив, а сам побіг дрова тягати.

Усе зробив, як Соловей велів. Навіть більше, тому що спершу випустив людей і конячок. І скажу тобі, Ілько, конячки розумнішими виявилися: ні стуком, ні духом себе не видали: мовчки розбіглися. А людей іще вмовляти довелося, щоб без речей ішли, якщо життя дороге. І все одно кухарку поліном із дому гнав: так їй не хотілося скриню з барахлом кидати...

За дві години розбудив я Солов’я, а він уже тверезий, ніби й не пив: відразу видно – міцний мужик, котрий звик медовуху ковшами сьорбати. Оглянув він мою роботу, похвалив. А за мить садиба вже палала. Добре, що ми відразу поїхали, а то б Соловей сильно здивувався, чому криків та іржання не чути.