Просмотров — 303

35-3 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

ДЕВ’ЯТЬ ДУБІВ

Частина 3

Художник Олександр Продан

– Ти нащо моїх людей у Муромі образив? – немов читаючи думки, процідив Соловей.

– А ти моїх нащо? – запитанням на запитання відповів Ілля.

– Яких твоїх?

– Купців мирних.

– Які ж вони твої? Вони нічиї.

– Ні, мої! Тому що я встав із печі, щоб захищати люд руський.

– Батьку, так і ми ж – руські! Значить, він і нас захищати повинен! – зареготав Сич.

– Ні, ви не руські, –  твердо промовив Ілля. – Ви гірші за половців і печенігів. Ті хоч на чужі країни йдуть, а ви на своїй землі братню кров проливаєте. І доки я живий, не буде вам пощади!

– Доки живий... – луною повторив Соловей і спокійно додав. – Значить, убити тебе доведеться. Не збрехав Нагай, що з тобою домовитися не можна.

– А ви, батьку, свисніть! – докинув Сич.

– Свисни, Соловею, свисни, – підтримав Сиченя Нагай. – Бо інакше з ним не впоратися.

– Не вчи вченого: сам знаю, що робити, – відмахнувся Соловей-розбійник і, розтягнувши рота у зловісній усмішці, засунув до нього чотири пальці...

* * *

Свист був страшний. Іллі здалося, що в його вуха вп’ялися тригранні вітрильні голки, а в лоб ударив ковальський молот. Та він устояв на ногах, зате Бурушка злякано заіржав і позадкував. Як і всі коні, він не любив різких звуків, особливо шипіння змії, вовчого виття й вереску нагайки, а у свисті Солов’я ці звуки не просто змішалися, а наповнилися такою чорною злобою, що на місці Бурушки будь-який карачаровський ваговоз миттю помер би від жаху.

– Стій-но, трав’яний мішок, вовчий харч! Не годиться богатирському коню солов’їних пісень сахатися! А боїшся – роби, як ці! – гримнув на Бурушку Ілля й кивнув у бік Сича та Нагая, які завбачливо затиснули вуха долонями.

Переконавшись, що грізна зброя Солов’я виявилася страшною, але не смертельною, богатир посміхнувся у вуса, однак відразу зрозумів, що недооцінив супротивника. Розбійник і не думав вбивати його своїм свистом. Звичайно, такий посвист міг приголомшити будь-кого, а декого й насправді збити з ніг, хоча головне його призначення було в іншому. Ліс миттю вибухнув тріском гілок і надсадним сопінням. Ще мить – і галявину заповнили розбійницькі пики, спотворені злобою і шрамами.

* * *

Однак серед цього наброду Ілля відразу примітив більш серйозних супротивників. Це були найманці-вікінги, одягнені в багаті обладунки й озброєні за останнім словом ратного мистецтва. На відміну від любителів легкої наживи із злодійкуватими очима, котрі важко сопли, вікінги дихали рівно, а впевнені погляди ясно говорили про їхню незламно-спокійну силу.