Просмотров — 320

36-4 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

ОЛАВ ГАРНОВОЛОСИЙ

Частина 4

Художник Олександр Продан

– Оце штука! Мені теж треба якнайшвидше князя побачити! – вигукнув Олав. – А де вікінги?

– У лісі валяються.

– Усі?

– До одного, якщо когось ведмедиця не потягла.

– А де ж твоя дружина? – шанобливо запитав Олав.

– Ось вона, уся перед тобою... Та ще Бурушка з чотирма копитами.

Почувши таке пояснення, колишній бранець розпрямив плечі й урочисто промовив:

– І ще я, потомственний вікінг і внучатий племінник шведського короля Харальда Гарноволосого!

Потім він устав на одне коліно і, приклавши праву руку до серця, вигукнув:

– Буду вірою і правдою служити славному богатирю...

– Іллі Муромцю, – мимовільно підказав Ілля.

– ...Славетному богатирю Іллі Муромцю!

– Не поспішай клястися! Коли маєш бажання служити, так служи не мені, а Богові та Святій Київській Русі, якщо ти не нехрист, звісно.

– Я православний християнин, як і батько мій – Тровур Гарноволосий!

– Ну, тоді поїхали.

– Поїхали! Тільки мені треба зібрати мою дружину.

– Це тих, чи що? – запитав Ілля, кивнувши у бік дубової галявини, звідки долинали стогони...

– Так!

– І вони за тобою підуть?

– Звичайно, я ж їхній верховода!

– Щось не доладно виходить, – спантеличено мовив богатир, – як міг верховода при живому війську в ямі опинитися? Але чини, як знаєш, бо чує серце, що вірити тобі можна.

* * *

Хоча вікінги були сильно пошарпаними, покусаними й подряпаними, усе одно були живими, окрім того важкого, яким Муромець трішки помахав. Проте, Олав сказав, що Еймунд сам заслужив таку смерть своєю зрадою. Потім Гарноволосий віддав якусь команду варязькою мовою, і вікінги, котрі поволі очуняли, міцно зв’язали розбійників. Після цього четверо воїнів не без зусиль опустили важке тіло загиблого бійця до викопаної ними ж глибокої ями.

– Не хотілося землю поганити, – сказав Олав, підійшовши до могили. – Тільки не нам бути суддями ворогам нашим. Прощавай, Еймунде... А я тебе давно пробачив.

Покінчивши з небіжчиком, Гарноволосий вишикував вікінгів у колону й вивів їх на дорогу. Попереду і ззаду крокували озброєні бійці, посередині котилися вози з трофеями й полоненими, за ними йшли пов’язані розбійники, а замикали ходу Ілля на Бурушці та Олав на своєму скакуні, який уже й не сподівався побачити свого господаря, а тут раптом така радість!..