Просмотров — 358

38-3 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

ТАЄМНЕ СТАЄ ЯВНИМ

Частина 3

Художник Олександр Продан

 

Дивним був цей Офантл, що в перекладі з варязького значило Непомірний. Так його прозвали за непомірний апетит, непомірні розміри й непомірний голос, завдяки якому він міг перекричати розлючений натовп. Утім, на цьому його переваги закінчувалися. У всякому разі, в книжковому вченні, на відміну від ратного, він нічим себе не проявив.

Називаючи себе найманцем, Непомірний дещо кривив душею. Він, як і Олав, народився в Києві. Злі язики подейкували, що його батька за якісь темні справи вигнали за межі Швеції, і після довгих поневірянь він найнявся до війська київського князя. Проте, Непомірний не вважав себе слов’янським воїном, що давало йому право особливо не ризикувати життям, зате завжди вимагати найвищої нагороди.

Хоча й без того Еймунд отримував чимало, у всякому разі більше, ніж справжні найманці, котрим, треба віддати належне, великий князь платив вельми щедро. Щодня новобранцю належало майже двадцять сім грамів срібла, або один ейрир, а досвідченого воїна обдаровували ейриром золота. Правда, винагорода видавалася не благородним металом, а благородним бобровим та соболиним хутром, оскільки північні воїни цінували їх іще вище.

Будь-хто скаже, що добре! Проте Еймунд повсякчас бурчав – мало! «Моя голова дорого коштує! – поважно говорив він, хоча відразу додавав щось зовсім протилежне: – Та за хорошу ціну я хоч до чорта в пекло піду»...

* * *

...А тепер повернімося до лісу, де ми залишили Муромця та Олава, щоб надати слово врятованому вікінгові, тому що про подальші події знав тільки він.

– Після тієї першої битви мені дали під командування інший загін, що складався з найманців-новобранців, котрі по-руськи, як кажуть, ні в зуб ногою. Але мене це не лякало, адже завдяки батькові я знав майже всі варязькі говірки.

– Напевно, важкі мови? – запитав Ілля, щоб підтримати розмову.

– Та ні... До речі, багато слів, а особливо наші імена, перейшли до вас майже без змін. Та ти й сам їх знаєш!

– Це які? – не повірив Ілля.

– З імен – Олег, Ігор, Ольга, а зі слів... ну, наприклад, «клунок».

– Це ж треба – «клунок»! А я думав, що з клунками лише наші жебраки поневіряються.

– До речі, «жебрак» теж прийшов з варязьських земель.

– Оце так так! Тільки ти, Олаве, не дуже відволікайся, бо й до Києва не свою історію не розкажеш!

* * *

– Гаразд, слухай далі. Півроку тому до стольного граду докотилася чутка, що на Муромській дорозі, котра перетинає купецький шлях із варяг у греки, почав бешкетувати якийсь Соловей-розбійник. За наказом князя я зі своїм загоном відправився до Мурома, щоб знайти й розорити розбійницьке гніздо. Зрозуміло, що наказ був секретним. Найманці не знали, куди й навіщо вони йдуть. Крім мене про це знав тільки Еймунд Непомірний, котрий повинен був замінити верховоду в разі хвороби або смерті.