Просмотров — 479

43-3 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

ОСТАННЯ ПІСНЯ СОЛОВ’Я

Частина 3 

Художник Олександр Продан

 

Вийшовши у двір, вони побачили, що Бова вже витягнув із воза все розбійницьке сімейство й тепер перевіряв міцність пут. Помітивши князя й воєводу, він виструнчився, наскільки йому дозволяв живіт, і доповів:

– Сотню пішки пригнали, а ці на возі завітали. Здається, ватажки... Що з ними робити накажете?

– Іди, Бово, самі розберемося.

Князь довго розглядав полонених, ковзаючи поглядом по злим обличчям Солов’я, Нагая, Євлампії, Сича й замурзаних малолітніх нащадків.

– Ну що, Одихмантовичу, скінчилася твоя вольниця?

У відповідь Соловей прогарчав щось нерозбірливе й по-вовчому зиркнув оком.

– Ти на кого гарчиш?! – грізно скрикнув Добриня Микитович та вже хотів відважити розбійникові ляпаса, але князь зупинив його.

– Не брудни рук, Добринюшко! Не можна зв’язаного бити...

– Так давай розв’яжемо. Від мене не полетить.

– Розв’язуй, – дозволив князь, – нехай крилами помахає. Заразом послухаємо, як він свистіти вміє.

Добриня миттю розірвав пута й відступив на крок, готуючись кинутися на розбійника, як тільки той зробить хоча б один непевний рух.

– А ну давай! – сказав князь.

На це Соловей злобно плюнув собі під ноги й заскреготав зубами.

– Нумо, свисти, коли князь наказав, – повторив Ілля й погрозив розбійникові кулаком.

Що таке кулак Муромця, Соловей уже знав, тому засунув пальці до рота й засвистів.

– О-го-го! – налякано заіржав Бурушка.

– Кар-кар! – нестямно заволали ворони.

– Хрю-хрю! – забилися в істериці посадські свині.

Князь, Добриня й усі, хто був на подвір’ї, від жаху заткнули вуха. Хоч це анітрохи не допомагало, бо розбійницький свист, немов розпечене шило, проникав крізь долоні.

І треба ж було саме тієї миті Солов’ю Будимировичу вийти з терема! Побачивши свого заклятого ворога, Соловей забув про богатирський кулак і кинувся вперед. Іще хвилина – і він зверне шию цьому купчику! Ні, навіть не зверне, а перегризе своїми вовчими іклами!

Замість того, щоб спробувати втекти, купець застиг на місці, даючи своєму вбивці додаткову перевагу. До того ж Добриня Микитович не встиг оговтатися від Солов’їного свисту й перехопити розбійника, тому зараз міг лише спостерігати за подіями. Ще мить і...

Але раптом за крок до своєї жертви Соловей похитнувся й упав на землю, а його голова покотилася вперед, доки не ткнулася в ноги оторопілого купця.

* * *

– Що це було? – запитав, збліднувши, князь.

– Нічого, просто голову йому зніс, – спокійно відповів Ілля. – Добре, хоч меч мені повернути встигли, а то не дістав би Солов’я: надто швидко літає.

Виявилося, що Муромець так стрімко змахнув мечем, що ніхто й не помітив. Та часу на обговорення не було, тому що Соловей Будимирович раптом теж похитнувся й упав поряд із закривавленою головою, від вовчого оскалу якої ще несло невгамовною злобою.

– Що з ним? Поранений? – стривожився князь.

– Та ні, зомлів трохи, – пояснив Бова, піднімаючи купця із землі. – Вони ж народ цивільний, от і не звикли, коли під ногами голови валяються. Хоча, коли я вперше голову без плечей побачив, теж ледве свідомість не втратив.

– Гаразд базікати! – перебив Бову воєвода. – Неси Солов’я Будимировича до палат та квасу дай холодного. І мені дай, бо щось я упрів від цього свистуна безголового...