Просмотров — 375

45-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

ТРИ БОГАТИРІ

Частина 2

 

– Це хто говорити не може? – пролунав голос Альоші, котрий вбіг до гридниці так стрімко, що вихор, який увірвався за ним, мало не загасив свічки. – Чи я марно відро молока випив і вулик меду з’їв? Та я так гікну, що їхні коні стануть дибки.

– Добре! – розсміявся князь. – За що люблю Альошку, так це за завзятість молодецьку. А де ж третій? Спить, мабуть?

– Та тут я! Зачекався вже, коли покличете, – добродушно відповів Ілля, з’являючись у дверях.

– Ну ось, усі зібралися, – гірко посміхнувся Володимир. – Усі три богатирі. Ех, якби вас двадцять три було!

– Красне Сонечко, та не побивайся ти так. Головне ж – не кількість, а вміння. Чи ми з Альошею мало бусурман побили? Чи ми тобі свою вірність не довели? Нам не раз удвох воювати доводилося, а тепер нас і поготів не зігнеш, бо троє завжди краще, ніж двоє.

– Добре говориш, Добрине. Тільки якщо б я не на словах, а на ділі силу Муромця побачив, спокійніше б серцю стало.

– А ми зараз і перевіримо! – соколом ясним шуганув Альоша. – Князю, ти мою силу знаєш?

– Та хто ж її не знає! Супроти тебе, Альошо, тільки Яким Іванович і Добриня піти ризикнуть.

– Ну, ось – знову наговори... – образився Попович. – Та нехай підуть, хоч удвох відразу!

– Досить тобі гарячкувати, я ж тебе похвалити хотів, – злегка зніяковів князь. – Краще скажи, що ти надумав.

– А накажи нам з Іллею на руках поборотися. Воно й зуби кришити не треба, і силу Муромця відразу побачимо.

– Що скажеш, Добрине Микитовичу? – запитав князь.

– Звісно, пустощі Альошка задумав, хоча перевірити можна. Тільки нехай вони на лівих руках борються. А то правиці потягнуть, як тоді меча тримати?

Почувши це, князь із подивом подивився на свого воєводу. Справа в тому, що Альоша Попович був лівшею, тому його ліва рука вдвічі перевершувала праву. Про це знали всі, за винятком, звичайно, Іллі. Князь зрозумів, що Добриня хоче допомогти своєму молодому другу, тому нічого не сказав, а тільки кашлянув у кулак.

– Ну давай! – легко погодився Альоша і, підморгнувши воєводі, сів за стіл.

* * *

Та Ілля не поспішав. Спочатку він уклонився образу Спаса, прошепотів: «Господи, благослови!» І лише потім сів навпроти.

– Якщо супротивник засумнівався у своїх силах – бути йому битим, – кепкував Попович.

Ілля на це нічого не відповів, тільки насупив брови й міцно стиснув простягнуту богатирську долоню. Альоша  теж насупився і став пригинати руку Іллі до столу. Та не так сталося, як гадалося! Попович уже почервонів від напруги, на його лобі виступили краплини поту, на шиї здулася жила, під сорочкою зарухалися гори м’язів, прагнучи розірвати щільну тканину на шматки, а рука Іллі не зрушила й на ніготь.

Від подиву Добриня крякнув у вуса, а князь затамував подих. Але Муромець не став мучити їх очікуванням. Злегка повівши плечем, він із розмаху припечатав кисть Альоші до столу, та так, що по дубовій стільниці пробігла тріщина у два пальці завширшки.