- Просмотров — 313
47-5 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА
БУЛАВА ІЛЛІ МУРОМЦЯ
Частина 5
Із такою підмогою дружина швидко з бусурманами впоралася. Тільки Іллі ніхто не допомагав: на самоті він бій закінчив. Але це якщо зовні дивитися. А якщо глибше, то відразу питання виникає: як це ніхто не допомагав? А Сила Небесна? Отож-бо й воно!
Не всіх бусурманів, звичайно, побили: хто сам утік, тих наздоганяти не стали, а хто сам здався, тих не чіпали, а в полон забрали. Біля воріт київських сам князь переможців зустрічав. Гридням руки тиснув, богатирів цілував.
– А де ж Ілля? – здивовано запитав князь, не побачивши головного героя битви.
– Та онде осторонь ховається, – підказав Альоша. – Не хоче, видно, у перші лізти.
– І правильно! – посміхнувся Добриня, котрий уже встиг усім серцем прикипіти до Іллі. – Адже сказано: хто своєю волею в останніх ходить, волею Царя Небесного першим стане...
Тим часом князь підійшов до Іллі й мовчки зупинився поруч, ніби не знаючи, що робити далі. Схоже, радість тіснила йому груди й не давала говорити. Та Володимир опанував себе й високо підняв булатний меч над головою.
– Славні воїни й усі кияни! Ви сьогодні добре потрудилися: хто ратним подвигом, хто молитовним. Але якби не Ілля Муромець, не знаю, чим би день скінчився. Що я можу для нього зробити? Адже я всього лише князь, а йому сам Бог допомагає... Народе, чому мовчиш? Як мені богатирю віддячити?
– Грошей дай! – крикнув хтось із натовпу.
– Наречену з приданим!
– Терем кам’яний!
Пропозицій було багато. Один навіть порадив виліпити Муромця з глини й поставити на гребені валу – і повага буде, і супостати зайвий раз не сунуться.
– Що скажеш, герою? – вислухавши народ, запитав князь у Іллі.
– Та нічого мені не треба, – почервонівши, відповів той, бо не звик до таких почестей та й не розумів, навіщо нагороджувати того, хто своє захищав.
* * *
– Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку! – пролунав хрипкий півнячий крик і, розштовхавши народ, перед князем опинився Микитка-Звіздар.
Не перестаючи кукурікати, юродивий загрібав ногами, як когут перед бійкою, і махав своєю милицею, немов крилом із обсмиканим пір’ям.
– Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку! Без хвоста птах – ком. Без гребеня півень – каплун!
– Стривай, Микитко! – намагаючись перекричати убогого, підвищив голос князь. – Якщо є що сказати, кажи. А ні, так лети собі далі. Не до тебе зараз. Бачиш, героя славимо...
На ці слова Микитка відреагував по-своєму. Осідлавши костур, він закружляв перед князем і поніс уже повну нісенітницю:
– Кому – милиця, кому – булава! Була б голова, буде й булава! Без хвоста птах – ком. Без гребеня півень – каплун!
Бова було кинувся, щоб відтягнути юродивого убік, і тут обличчя князя просвітліло. Він жестом зупинив охоронця й вигукнув:
– Молодець, Микитко! Як це я сам не здогадався?
Із цими словами Володимир відстебнув від пояса багато прикрашену княжу булаву та простягнув її Муромцю.
– Тримай, богатирю! Вона тобі по руці...
– Ура! – закричали всі, хто був біля міських воріт.
А голосніше й радісніше за всіх кричали Добриня Микитович та Альоша Попович.
