Просмотров — 291

48-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

СМЕРТЬ ЧЕНЦЯ

Частина 1

Художник Олександр Продан

 

Ось так Ілля став першим богатирем, хоча прийшов до Володимира останнім. До цього часу Красне Сонечко вже минув свій зеніт. Правда, і до заходу було ще далеко: ішов тільки 1006 рік і князю залишалося правити цілих дев’ять років. Це було багато, тому що всього рік знадобився Володимиру, аби осяяти Київську Русь світлом, яке не згасло понині й не згасне довіку!

* * *

Дев’ять років Ілля служив князю не за страх, а за совість, бо Красне Сонечко хотів зробити державу міцною, а Ілля хотів того ж. Ось і жили вони в злагоді, а коли сварилися (і таке бувало!), то швидко мирилися й поганого не згадували.

Із першістю Муромця ніхто не сперечався. Навіть Альоша Попович, веселун і задирака, котрий звик до похвал, у його присутності відразу стишував свій запал. А коли натура все ж брала своє, і Альоша починав вихвалятися, Ілля як би випадково пропонував:

– А може, на лівих поборемося?

Хвалько миттю прикушував язика й червонів, але потім не витримував і, добродушно посміхаючись, ішов на мирову:

– Та я, Іллюшо, з усією душею, так ти ж знову стіл зламаєш. Краще давай, доки він цілий, кваску вип’ємо та побалакаємо по-братськи!

* * *

У цих розмовах любив брати участь і грізний воєвода Добриня Микитович. Тільки грізним він був не для друзів, а для ворогів-супостатів і недбалих вояків. Дивлячись на його широку посмішку і світлий погляд, навіть тугодуми розуміли, чому воєвода носить ім’я Добриня.

* * *

Однак ми забігли наперед. Тому повернімося до битви з Калином-царем. Тим більше, що ми ще не все розповіли.

На другий день після перемоги над кочовим військом Добриня прийшов до Володимира й упав йому в ноги:

– Дозволь слово мовити, Красне Сонечко!

Володимир здивовано скинув брови. Адже Добриня був не тільки воєводою, а як-не-як доводився йому рідним дядьком. І раптом такі церемонії!

Племінник хотів було підняти Добриню з колін, але зрозумів, що той забажав не сімейної, а державної розмови. Тому сів у своє різьблене крісло й мовив:

– Дозволяю! Тільки встань спершу: ти ж усе-таки воєвода, а не купець якийсь.

Добриня піднявся на весь свій богатирський зріст і сказав, як відрізав:

– Був воєводою, а тепер не буду!

– Це ж чому?

– Та ти й сам знаєш.

– Відколи воєводі відомо, що знає великий князь, а що ні? – в голосі Володимира задзвенів булат. – Прошу пояснити.

– Та що тут пояснювати!? Мене завжди шанували не за звання, а за те, що я і сам справний богатир. Навіть Альошку перекинути можу, хоча той і вихваляється. А тепер у нас Муромець з’явився, і я знаю, що він удесятеро сильніший за мене і, як виявив бій із кочівниками, стократ мудріший. Так яке ж я право маю ним верховодити? Він і є справжній воєвода! Його це місце. Відпусти мене, князю! А я Іллі в усьому допомагати буду. Авжеж молодому соколу ліс не диво, проте й стріляний горобець не впіймає грець!

Замість відповіді Володимир устав із крісла й у задумі почав міряти кроками палату. Нарешті князь зупинився й мовив:

– Є у твоїх словах сенс... Але є й заковика.

– Яка ще заковика?

– А ми не знаємо, що про це сам Муромець думає. Так давай спершу в нього запитаємо, а вже потім вирішувати будемо...