Просмотров — 372

49-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

ПОВЕРНЕННЯ ІЛЛІ

Частина 1

 

– Хлопчику, як тебе звати?

Ілля розплющив очі й побачив, що лежить на ліжку під білим простирадлом. Над ним схилився професор Сальников. Він нетерпляче клацав пальцями лівої руки, а правою похитував перед обличчям пацієнта.

– Хлопчику, як тебе звати? – повторив професор.

Це було дуже просте запитання, але відповів на нього Ножкін насилу:

– Ілля... – сказав він і затнувся.

Спочатку хлопець ніяк не міг згадати своє прізвище, а коли згадав, то мало не розсміявся: аж надто кумедно воно звучало.

– Ілля Ножкін... – нарешті невпевнено мовив він.

Однак ані професору, ані його свиті прізвище смішним не видалося. Навпаки, воно їм дуже сподобалося, і лікарі схвально загули, наче почули щось надзвичайно важливе.

– А скільки тобі років? – продовжував чіплятися Сальников.

– Мені?

– Тобі, тобі!

– Двісті тринадцять.

– Дуже добре! – зрадів професор. – Якщо пацієнт жартує, то можна припустити, що з наркозу він вийшов успішно. Отже, Ілле Ножкін, тобі тринадцять років – і це чудово!

– Чудово? – перепитав Ножкін, який так швидко звик до свого прізвища, що навіть здивувався, чому воно здалося йому кумедним.

– Так, чудово! Адже якби тобі було двісті тринадцять, ти був би таким стареньким, що в нас не вистачило би часу на другу спробу.

– А мені хіба не зробили операцію?

– Ні. Тут, розумієш, трансформаторна будка згоріла. А без електрики не те що операцію не зробиш, а навіть штани не випрасуєш...

* * *

– Ну, як він? – заходячи до палати, запитав академік Лютиков.

– Усе гаразд. Та ви самі погляньте, Сергію Адамовичу.

– Ну, якщо ви дозволяєте, Юхиме Юрійовичу, то скористаюся нагодою, – посміхнувся академік і професійним рухом відтягнув Ножкіну нижню повіку. – Молодець! Отже, вчинимо так: до вечора в нас полежиш, і – додому!

– І все? – тремтячим голосом запитав Ілля.

– Чому все? За місяць повторимо спробу, і, дасть Бог, ходитимеш.

– А чому не раніше?

– Бо післязавтра я відлітаю до Парижа на міжнародний симпозіум. Може, озброюся новими ідеями... До речі, їсти хочеш?

– Хочу.

– Це добре, але потерпи... Ну, що, колеги, мабуть, дамо Іллі відпочити?

Лікарі сприйняли це запитання як команду, і через хвилину Ножкін залишився сам, якщо не брати до уваги голуба, який цокав по підвіконню червоними кігтиками.