Просмотров — 331

49-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

ПОВЕРНЕННЯ ІЛЛІ

Частина 2

Ілля не помітив, як задрімав. У його голові відразу ожили дивні картинки: ось він скаче на коні неосяжним степом, ось бореться з дюжиною головорізів, озброєних кривими шаблями, а ось сам великий князь київський подає йому келих із журавлинним квасом, і звуть Іллю зовсім не Ножкіним, а Муромцем... Ну, і таке інше.

– Тихо, онучок, тихо, – раптом почув він знайомий голос.

– Діду, це ти? – сонно промовив Ілля.

– Саме він... Із поверненням! – посміхаючись, привітав Ножкіна старий. – Схоже, ти був далеко. Кричав щось, кликав Добриню й Альошу. Якщо це ті, про кого я подумав, то ти не інакше як у билинних богатирів гостював.

– Справді-бо! Мені такий дивний сон наснився: ніби я Київську землю захищав і прожив двісті тринадцять років. А потім став ченцем, і мене вбили.

Тож Ілля стисло розповів дідові все, про що ви прочитали в попередній книзі. Дід уважно слухав, а коли онук закінчив, сказав:

– Так воно й було, тільки не з тобою, а з Іллею Муромцем. А може, це й не сон узагалі...

– А що ж?

– Не знаю, не знаю... Тільки думаю, що твою душу святий преподобний до себе пригорнув, поки лікарі за твоє тіло билися. Пригорнув – і тим урятував за волею Господньою. Ось життя богатиря тобі й відкрилося.

– То я насправді був Муромцем?

– Не знаю, не знаю... – задумливо повторив дід. – Є речі, які нам зрозуміти несила. Тільки я тобі раджу: ти дочасно нікому свій сон не розповідай, усе одно не повірять. Нехай це в тобі живе: сподіватимемось, і допоможе колись святий преподобний Ілля своєю порадою.

– Добре, – легко погодився Ілля, – нікому не скажу. Діду, а як би з’їздити до Києво-Печерської Лаври, на мощі Муромця подивитися?

– Та просто, тільки спочатку на ноги стати треба: важко на візку печерами пересуватися. Гаразд, піду я квитки до Башмачки купувати. Та й місцем час поступитися... Рветься тут до тебе одна добра людина.

– Віра? – видихнув Ілля.

– Надія, любов! – із усмішкою підхопив дід, зачиняючи за собою двері.

* * *

За хвилину в коридорі застукали підбори, і до палати впурхнула Віра. Ножкіну навіть здалося, що разом із нею увірвався свіжий літній вітерець, оскільки розчахнуті фіранки хитнулися, а його щоки наче обдало теплим диханням.

– Ілле! – радісно закричала Віра, ніби вони не бачилися сто років.

– Віро, – тихо промовив Ножкін, не маючи змоги відірвати погляд від дівчинки, яка здалася йому зараз не просто красивою, а сліпучою.

І справа була зовсім не в тому, що Віра вдягла свій найкращий зелений сарафан, всипаний квіточками, і взула нові босоніжки. Ні, звісно, не в тому! Якби Віра прийшла в робочій фуфайці й перемазаних глиною чоботях, вона сподобалася б Іллі не менше. Найпевніше, справа була в липні, який саме почався сьогодні. Вірі пасував цей місяць. У ньому вона була чарівною, а липень це знав і щосили старався. Він кинув на свою палітру густе сонце, млість сплячого лікарняного саду, пахощі важких яблук, готових бризнути солодким соком, кришталеве дзюрчання поливалки й щось іще зовсім невловиме, а потім змішав усе це й намалював струнку дівчинку з веселими веснянками і зеленими очима.