Просмотров — 585

49-4 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

ПОВЕРНЕННЯ ІЛЛІ

Частина 4

 

– А можна я теж поїду? – несподівано запитала Віра. – Я за Іллею наглядатиму й одного нікуди не відпущу! Слово честі!

У голосі дівчинки було стільки надії, що Аркадій Матвійович та Ірина Антонівна, перезирнулись і майже водночас сказали: «Можна!»

* * *

Батьки Віри, не без деяких вагань, теж сказали «можна». По-перше, цьогоріч відпустка в них випадала на вересень, а оскільки в родині дідусів і бабусь не було, то питання, куди прилаштувати дочку, висіло в повітрі й не думало розсмоктуватися саме собою. А по-друге (і це було найважливіше!), вони дуже поважали діда Никифора й цілковито йому довіряли.

Збори були недовгими, і взагалі все йшло як помащене: чудово й дивовижно. А коли приїхали на автовокзал, то всі по-справжньому здивувалися, бо у водії автобуса впізнали того самого товстого добродушного дядька з кучерявим волоссям, що стирчало з-під розстебнутої сорочки, який рівно три роки тому доставив іще ходячого Іллю до Башмачки.

– Із валізами не сунути! – гримав він. – Автобус не гумовий! Мішки до багажу – закуску із собою! Хто з малолітніми – бігом до туалету! А то не встигнеш розігнатися – відразу гальмуй! Татусю, пропустіть матусю. Матусе, стеж за дитям: не бачиш, що він у тебе з трубочки плюється?! Якщо око мені виб’є, сама кермуватимеш!.. Ну, і що ти мені тицяєш? Чи не бачиш – місць немає! А я звідки знаю, що робити? Раніше треба було тицяти, коли я брав. А тепер – усе, ущерть повний! Хочу померти з легкою душею. Та не тремти, бабусю! Ніхто просто зараз помирати не збирається: довезу залюбки, крякнути не встигнеш!

І хоча кучерявий щосили командував, робив він це з такою хвацькою посмішкою, що на нього ніхто не ображався.

* * *

Удруге Ілля здивувався, коли з-під середніх дверей виліз широкий похилий майданчик, по якому він без сторонньої допомоги в’їхав до салону просто на візку.

– Чудово! – сказав тато.

– Не чудово, а нормально, – суворо виправив тата кучерявий. – Інваліди теж люди, розуміти треба!.. Цей автобус в одному ракетному КБ вигадали. У нього ще й імені людського немає: так, самий номер. Як на мене, я б його «Надією» назвав. А що, звучить: автобус «Надія»!.. Діду, а я тебе пам’ятаю! Я тобі, було, онучка в Башмачці здавав...

Тут водій знизив голос і пошепки запитав:

– Це він?

– Він, – тихо відповів Никифор Іванович.

– Кепські справи... Хороший хлопчина. Правильний. Інший би ревів або до туалету всю дорогу просився, а цей до вікна прилипнув – і ні з місця! Оце так!.. А ото йому хто, сестра?

– Ні, сусідська дочка. Вони в одній школі вчаться, – пояснив тато.

– Поважаю... – протягнув кучерявий. – Я сам такий був: усі дівки за мною бігали, а наздогнала одна... Ну, і куди ти лізеш? Не бачиш, із людями розмовляю… У мене всі встигнуть! У нашій команді ніхто не пасе задніх!.. Отже, знову до Башмачки?

– Так, до діда й бабусі на гостини.

– Поважаю. У селі зараз добре! Я за тиждень теж рвону. Вудки вже налаштував. Залишилося тільки черв’яків накопати – і ловись рибка велика й маленька! Е-е-х!

* * *

Незабаром усі пасажири розсілися по своїх місцях, і автобус рушив. А поки він їде, ми хочемо трохи докладніше розповісти про Віру, бо в подальшій розповіді вона посяде далеко не останнє місце.