Просмотров — 302

50-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

ДІВЧИНКА ІЗ ЗЕЛЕНИМИ ОЧИМА

Частина 1

 

У Віри Петрової була дружна й велика родина. Окрім старшого брата Василя Петрова, який закінчував фізкультурний інститут за фахом із красивою назвою «Олімпійський і професійний спорт», мами – Ольги Василівни Петрової, тата – Олега Віталійовича Петрова, у неї були братик Костик і сестричка Тетянка – теж, до речі, Петрови. Щоправда, Костик і Тетянка були піврічними близнюками, тому в нашій історії вони поки участі не беруть.

Тато й мама Віри працювали на великому тракторному виробництві. Причому Ольга Василівна була завсектором конструкторського бюро, або КаБе, як його всі називали, а Олег Віталійович обіймав посаду начальника складального цеху на заводі. Як усі кабешники й заводчани, тато з мамою іноді лаялися, тільки не серйозно, а щоб подражнити один одного. А навіщо їм було лаятися навсправжки, якщо вони як закохалися двадцять років тому, так із кожним роком закохувалися все сильніше. А хто не вірить, хай сходить на тракторний і запитає.

* * *

Тато, щоб сильніше піддражнювати маму, навіть скоромовку одну вигадав, точніше, переробив зі старої про кораблі, які лавірували, лавірували та не вилавірували. Звучала вона так: «Конструктори конструювали, конструювали та не виконструювали». Ось і сьогодні він почав із неї, а потім сказав:

– Олю, знову твої конструктори щось намудрували. Ми через їхні вигадки план на два трактори недовиконали. Ти б хоч прийшла на конвеєр, а то засиділася в кабінеті: не знаєш, чим робітничий клас дихає.

– Знаю, чим дихає – цигарками! Ви б перекури скоротили, то б на десяток тракторів більше зібрали.

– Ну, знаєш! – розгубився Олег Віталійович. – Я з тобою серйозно, а ти жарти жартуєш.

– У нас це називається «удар нижче пояса», – розреготався брат-боксер і туманно додав: – Я на вечерю не прийду. Переночую у Пташки: у нього післязавтра день народження.

Пташкою звали його найкращого друга – Петра Пташкіна, який, незважаючи на своє пернате прізвище, важив сто десять кілограмів і боксував у важкій вазі. Та так чудово, що в інституті його всі поважали – від ректора до нічного сторожа.

– Ви ж там тільки обережно! – кричав навздогін тато.

– Не переживай, у нас сухий закон: скоро першість області! – відповідав зі сходів Василь. – А ви більше не сперечайтеся, а то змушений буду дискваліфікувати обох.

Останні слова потонули в дружному реві двійнят, які страшенно не любили, коли хтось із членів родини йшов із дому.

* * *

У тринадцять років люди починають замислюватися над майбутньою професією. Років із сорок тому всі хлопчаки мріяли стати космонавтами, а дівчиська – знаменитими актрисами. Двадцять років по тому хлопчики мріяли стати телеоператорами, а дівчатка – співачками. А зараз усі Вірині подруги, окрім Шурочки Манейло, яка ще в п’ятому класі носила сорок восьмий розмір, а у восьмому одинадцять разів витискала пудову гирю, мріяли стати фотомоделями. Та й Шурочка мріяла. Інакше навіщо б вона ходила до фітнес-клубу й морила себе голодом?