Просмотров — 346

50-4 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

ДІВЧИНКА ІЗ ЗЕЛЕНИМИ ОЧИМА

Частина 4

 

– А що це за штуковина?

– Гайковерт.

– А шланг навіщо?

– Шлангом подається стиснене повітря, і гайковерт закручує гайки.

– Дядько Мишко, а ці діти – теж робочі?

– Це практиканти. Після дев’ятого класу вони пішли до училища, а після училища багато з них вступлять до інститутів і стануть хорошими інженерами, тому що скуштували робочого хліба.

– Я теж хочу до училища.

– Ти? Ні, дівчинці не пораджу.

– Чому?

– Та не дівчача це справа – гайковертом махати.

Несподівано дядька Мишка схопив за рукав робітник у промасленому комбінезоні й почав щось гаряче говорити. Спочатку Віра нічого не розібрала, а потім зрозуміла, що інструментальний цех не підвіз якісь моськи, через що план горить зі страшною силою. Майстер Йогансон, забувши про екскурсантів, миттю кинувся телефонувати по внутрішньому зв’язку. Він так кричав у трубку, що цілком міг обійтися без телефону:

– Що значить штамп зламався? Штамп зламався, хомут обірвався! Доведете конвеєр до зупинки – штамп у трудовій буде!..

Коли дядько Мишко звільнився, Віра запитала, що це за моськи такі, через які все може зупинитися.

Почувши про моськи, старий майстер довго сміявся, а потім пояснив:

– Та не моськи, а оськи! Деталь така – віссю називається. А ти молодець, цікавишся... Я ось тут розповідаю, як у нас усе добре, а насправді ще багато недоробок. От поглянь, як Захарич мучиться.

Віра подивилася й побачила худого високого дядечка, який щохвилини згинався над низьким піддоном, щоб узяти якусь деталь із великої купи. Якби на ньому була не заношена спецівка, а фрак, він би нагадував диригента, який кланяється публіці.

– Бідолашний, – пожаліла його Віра, – він же так швидко втомиться.

– Що пропонуєш? – жваво поцікавився Йогансон.

– Подовжити ніжки ящика, тоді нагинатися не доведеться.

– Розумниця! Чуєш, Захаричу, ось тобі від дитини рацпропозиція: ніжки до піддона приварити, аби на поклони робочий час не витрачати. А не зробиш – я тобі ноги вкорочу: все одно ефект той самий буде.

* * *

Словом, сподобалося Вірі на заводі. І завод прийняв Віру як свою. Коли екскурсія закінчилася, Михайло Павлович підійшов до Розалії Михайлівні й тихенько запитав:

– А як цю дівчинку звати, із зеленими очима?

– Віра. Віра Петрова. А навіщо вам? – стривожилася вчителька.

– Та так, хороша людина росте... Стривайте, а вона, бува, не дочка нашого начальника?

– Так, Олег Віталійович – її батько. Він нам цю екскурсію організував, бо Віра давно просила.

– Це ж треба! А кажуть, що в начальників діти завжди зіпсовані! – вигукнув старий майстер і сам собі відповів: – Отже, брешуть!