Просмотров — 299

51-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

КОЧКІН РОБИТЬ ПРОПОЗИЦІЮ

Частина 1

 

У Башмачці на Ножкіна очікував сюрприз. Перед автовокзалом він побачив натовп пацанів, серед яких одразу впізнав Кольку Цопікова, Толібасю й чорного здорованя Жеку, які сильно підросли й подорослішали. Побачивши, що наближається автобус, вони розгорнули плакат. На ньому красувалося всього одне слово, зате яке! Це було слово «УРА!!!» з трьома знаками оклику.

Коли автобус зупинився, грянув оркестр. Газоелектрозварник Семен Кочкін у потертому шерстяному кашкеті шкварив на баяні, якийсь хлопчина років семи, відчайдушно витріщаючи очі, дув у пом’ятий горн, а поруч інший, у подертій майці, молотив по бувалому барабану, що звисав із худющої шиї. Музика була невідомою, у всякому разі нічого подібного Ножкін раніше не чув.

Перед оркестром стояла бабуся Валя з кошиком пиріжків, які замінювали хліб-сіль.

– Оце так утнули, мінометна рота! – розплився в усмішці водій і, повернувшись до Іллі, запитав: – Тебе, чи що, зустрічають?

Ножкін нічого не відповів, тільки здивовано закліпав очима. Такого він не чекав. Ілля запитально подивився на діда й із його погляду зрозумів, навіщо той ходив на переговорний пункт, хоча мама пропонувала зателефонувати до Башмачки з домашнього телефону.

* * *

Потім були обійми, поплескування по плечах, рукостискання й навіть поцілунки. Тільки ви нічого не подумайте, бо поцілунки роздавала бабуся. Так, мало не забули про квіти! Квітів було стільки, що Ножкіна ними просто засипали. Уявіть, скільки треба витратити грошей, щоб засипати живу людину квітами! Уявили? А от і ні, тому що квіти були не ті, що продають на квіткових ринкаху целофані з безглуздими витребеньками, а справжнісінькі – польові! Над деякими навіть бджоли вилися – ось які це були смачні квіти!

– Молодці, не підвели! – похвалив хлопців дід.

А бабуся Валя нічого не сказала, тільки витерла хусточкою очі й так швидко роздала пиріжки, що навіть Іллі не вистачило. Зате кучерявий ухопив відразу два. Один він миттю з’їв, а інший заніс до кабіни й загорнув у хустинку – на випадок раптової поломки автобуса, напевно.

* * *

Поки хлопчаки обмінювалися вітаннями, Віра стояла осторонь. Але незабаром і на неї звернули увагу. Першим Віру помітив Кочкін. Зі страшним скрипом він стиснув міхи баяна й роззявив рота. Так він простояв хвилини зо дві, поки в нього не затекли щелепи.

– Ех! – нарешті мовив Семен і клацнув зубами.

– Ти Віра? – запитав Колька Цопіков.

– Так. А ти звідки знаєш?

– А мені про тебе Ілля писав і навіть портрет намалював. Схоже вийшло.

– Правда? – запитала Віра в Ножкіна.

Ілля почервонів і, щоб приховати збентеження, буркнув:

– Колько, я ж просив нікому не говорити.

– А кому я сказав? Кому? Пацани, я вам щось говорив?

– Ні! – дружно відповіли пацани, уважно розглядаючи зеленооку дівчинку.