Просмотров — 304

51-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

КОЧКІН РОБИТЬ ПРОПОЗИЦІЮ

Частина 2

 

...І потекли-полетіли чудові дні в чарівній Башмачці. Тепер Ілля виступав у ролі господаря, розповідаючи Вірі все, про що сам дізнався три роки тому. Він познайомив її з одудом і трясогузкою, величезним жуком-оленем, вужем, ящіркою й колючим сімейством їжаків, яке бешкетувало ночами в городі, голосно шурхочучи й порохкуючи.

Ножкін навіть прихитрився зловити деревну жабу, яка співала свою пісню на виноградному листі. Віра жаби не злякалася. Вона довго розглядала пальчики-присоски, а потім знову посадила смарагдову співунку на виноградний лист.

Кожного дня вони ходили на річку. Ілля сам крутив колеса візка, але іноді Віра просила:

– А можна я тебе покатаю?

– Звичайно, тільки скажи, коли втомишся.

Тв Віра ніколи не втомлювалася.

– Тримайся! – кричала вона й мчала щодуху...

* * *

Біля містків на них вже чекали хлопці. Аби вразити Віру, вони щосили боролися, перекидалися й ходили на руках, а Толібася на прохання трудящих показував індика, що пірнає з містка, здіймаючи при цьому фонтани бризок. Та ще яких – кожна завбільшки з тенісну кульку! Ілля сміявся разом з усіма, а що він іще міг на березі? Зате, коли його затягували до річки, він почувавсь як риба у воді, а в грі у квача був найкращим, бо пірнав найглибше.

Від певного часу в цих іграх почав брати участь і Кочкін. Як і в усіх, плавок у Семена не було, тому, скоса поглядаючи на Віру, він відходив метри на три вбік і, знявши штани, залишався в довгих трусах.

– Перепрошую, звісно, – говорив Кочкін і з диким реготом забігав у воду.

Плавав він якимось дивним стилем, лежачи на лівому боці й загрібаючи однією правицею. Хоча пересувався він швидко, і якби газоелектрозварник не витрачав стільки сил на бризки і хвилі, виходило б іще швидше.

А Віра любила пірнати. І не так, як це зазвичай роблять дівчата. Вона не лягала на воду, б’ючи по ній будь-чим, а піднімалася на схрещені руки Цопікова й Толібасі та після трьох потужних розгойдувань злітала вгору, а потім, зігнувшись у повітрі, летіла в річку вниз головою. А коли їм допомагав Семен, Віра злітала так високо, що навіть у Іллі дух захоплювало.

* * *

Іще вони ловили рибу. Тут уже Кочкіну не було рівних. Здавалося, що в нього клює навіть на порожній гачок. Та на порожній гачок він, звичайно, не ловив. Ловив він на червоного дощового черв’яка й перед кожним закиданням щось шепотів йому на вухо. Напевно, це були правильні слова, а може черви в Семена були якісь особливі, бо риба клювала довго й наполегливо. Своїми хробаками завзятий рибалка ні з ким не ділився, навіть із Вірою, хоча вона одного разу попросила.

– Не дам, – відрізав Кочкін. – У мене чевряк особливий (із великої поваги Семен називав черв’яка чевряком). Я свого чевряка компотом годую (зі ще більшої поваги Семен називав компост – суміш землі з коров’ячим гноєм – компотом). Тому чевряки в мене жирні. І копаю їх не лопатою, як деякі розумники, а вилами. Через це в мене весь чевряк живий. То як же я живого до чужих рук віддам?

У цьому була залізна логіка, хоча спійманою рибою Семен ділився охоче: він її терпіти не міг.

– А що в ній, скажи, хорошого: шкіра та кістки, не рахуючи луски, – пояснював Кочкін Іллі. – Я ковбасу люблю: ковбасою як не крути, а не вдавишся.

Незважаючи на це, рибалкою він був пречудовим, а риба рибаря бачить звіддаля. І не тільки риба. Кочкін умів дерти раків так, що навіть Жека – знаменитий раколов – дивувався.

Одного разу, пірнувши до рачачих нірок, Семен витяг відразу шість штук – по три в кожній руці, а сьомий, найбільший, сидів у нього на плечі й здивовано ворушив довгими вусами.

Кажуть, цей рекорд не побитий і дотепер!