Просмотров — 281

52-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

ЗОЛОТЕ ПОЛЕ

Частина 1

 

Після цього випадку Кочкін три дні просидів удома, боячись, що з нього кепкуватимуть. Однак Віра нікому нічого не сказала, навіть Каті з Настею, хоча ті, не побачивши слідів пожежі, відразу все зрозуміли й наступного ранку прибігли до Віри, щоб випитати вчорашні подробиці.

– Залицявся? – прямо запитала Настя.

– Хто?

– Годі ж бо, сама знаєш хто. Зварювальник наш. Він же нас із Катькою спеціально відіслав, аби з тобою залишитися.

– Таланить же людям, – сумно сказала Катя.

– Агов, дівчатка! Та що в нас може бути із Семеном? Він такий кумедний. Про Клаву мені розповідав. Говорив, одружуватися збирається.

– Чудово! – зраділа Настя. – Треба їй сказати, а то вона вже всі очі виплакала.

– Ці чоловіки гірші за ведмедів, – задумливо мовила Катя. – Товчуться довкола, а як до справи доходить – у них ведмежа хвороба починається.

– А ти звідки знаєш? – пирснула Настя.

– Підслухала, коли сестра з Клавою балакала. А ще вона сказала...

Стривайте, тут ми краще відійдемо подалі, оскільки не хочемо підслуховувати за прикладом Каті. Тільки скажемо, що ми почули навздогін. А навздогін ми почули дзвінкий Настин сміх...

* * *

А через день після цієї розмови вся Башмачка знала, що Семен зібрався робити пропозицію Клаві Караваєвій. Коли цей поголос дійшов до Кочкіна, він вилив на себе залишки «Шипру», одягнув білу сорочку й пішов здаватися, тобто, свататися.

Забігаючи наперед, скажемо, що родина в Клави й Семена видалася напрочуд міцною і з кожним роком міцнішала все більше. Хоча чому тут дивуватися, якщо вже за сім років навколо Клави й Семена крутилося ще п’ять Кочкіних: Павлусь, Петрусь, Світланка, Валюся й карапуз Володик, якого щаслива матуся тягала в рюкзаку з дірками для ніг!

* * *

Одного вечора Колька Цопіков прийшов до альтанки із загадковим обличчям. Було видно, що його бентежить неабияка таємниця, якою він не поспішав ділитися. Поки всі розповідали різні історії, Колька мовчки дивився в темряву з улюбленим виразом обличчя радянського розвідника Штірліца у виконанні В’ячеслава Тихонова, який означав: «Розважаєтеся? Ну-ну...».

Коли почали розходитися, Цопіков пішов проводжати Іллю й Віру, і лише біля хвіртки таємниче прошепотів:

– Завтра біля містка о четвертій ранку!

– А нащо так рано? – запитала Віра.

– Треба! – змовницьки відповів Колька.

– Коли треба – прийдемо, – погодився Ілля. – Правда, Віро?

– Звісно.

– Тоді до ранку! – кинув Цопіков і розчинився в темряві.