Просмотров — 305

54-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

РОЗМОВА БІЛЯ МАНГАЛУ

Частина 1

 

Увечері в неділю міські завантажилися в автобус «Мерседес», щоб повернутися до своїх кам’яних джунглів. Ніхто не хотів їхати із затишної Башмачки, тому всі трохи засумували, окрім сантехніка Єремушкина, із яким сталась одна пригода, що повергнула його до радісного здивування.

Якщо без зайвих слів, то річ ось у чому. Поки всі купалися, засмагали, пили молоко й закушували вітамінами на кшталт огірків (що загалом не бажано), Єремушкин тинявся селом у пошуках підходящої роботи. Тільки звідки їй узятися?

По-перше, водогін побудували порівняно недавно, і він не думав ламатися.

По-друге, якби він і зламався, то ніхто б не помер, адже майже на кожному подвір’ї був свій колодязь із такою смачною водою, що з водогону не пили навіть гуси.

По-третє, усю відповідну роботу давно переробив Семен Кочкін, газоелектрозварник четвертого розряду!

* * *

І все ж Єремушкину пощастило. На краю села він натрапив на стару водорозбірну колонку й помилково прийняв її за гідрант – спеціальний кран, за допомогою якого пожежні добувають воду з водогону. Знахідка дійсно була схожою на величезний кран, тільки стирчала не з кухонної мийки, а прямо із землі. Біля основи гідранта росла суха трава, і було зрозуміло, що з нього давно не текло й навіть не капало.

Побачивши це неподобство, Єремушкин презирливо хмикнув:

– Капустяні голови! Це ж вам не корова, а гідротехнічний механізм! Дарма, у мене потече...

* * *

У сантехніка Єремушкина завжди щось текло, тому змусити старий кран фонтанувати було для нього справою честі. Не гаючи часу, невгамовний сантехнік дістав розвідний ключ і розкрутив усе, що розкручувалася. Однак це не допомогло. Кран мовчав.

«Еге!» – зіщулився Єремушкин і побіг до дядька Кості, щоб позичити в нього лопату. Дядько Костя не заперечував, тим паче, що в автобусі його не було.

Підтюпцем повернувшись на місце, Єремушкин узявся шукати водопровідну трубу. За дві години він вирив пристойну траншею, у якій знайшов мідний носик від самовара й ще багато чого цікавого, окрім труби.

Єремушкин почухав брудною п’ятірнею потилицю й видав якийсь невиразний горловий звук, що означав вищий ступінь здивування. До цього він був певен, що в будь-якій справі без заритої труби не обійдеться. Закінчивши у другій половині минулого століття знамените двадцяте профтехучилище санітарної техніки, він уявити не міг, що існують крани, які просто стримлять із землі й дають смачну, чисту, холодну й дармову воду без жодних труб. Тим паче, що саме минулого століття (теж, до речі, двадцятого!) дуже сильно поширилася думка, що людина – цар природи, і якщо вона вчасно не підкрутить гвинтики й гаєчки, то природа відразу розпадеться на запчастини...

* * *

– Чого копаєш, село? Нема тут води! Пішла вся...

Кричав якийсь веселий хлопець у шерстяному кашкеті. Однією рукою він обіймав баян, а іншою – симпатичну засмаглу дівчину в легкому білому сарафані.

– Куди пішла? – здивувався сантехнік.

– А хто її знає? Як десять років тому злив для каналізації побудували, так ця колонка й пересохла. А ще раніше тут колодязь із журавлем стояв. Усе село сюди ходило, бо тут найсмачніша вода була...

– Сенько, ходімо, – ласкаво проворкувала дівчина, по-хазяйськи поправляючи неслухняний чубок під кашкетом баяніста.

– Ходімо, Клаво, – радісно, як теля, промугикав хлопець і сором’язливо поцілував свою супутницю в щічку.

Парочка поволі віддалилася, причому із їхньої ходи було видно, що їм абсолютно байдуже, куди йти. Єремушкин зітхнув, витер заступ об траву й поплентався додому – туди, де грала музика й пахло смаженим шашликом.