Просмотров — 353

54-3 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

РОЗМОВА БІЛЯ МАНГАЛУ

Частина 3

 

– Нічого! – раптом озвалася бабуся Бабарикіна.

Усі здивовано на неї подивилися, бо від самого приїзду вона не промовила ні слова, тільки іноді шепотілася про щось із пенсіонером Кішкісом.

– Нічого! – твердо повторила старенька. – Нічого... Я під час війни всіх втратила: і батьків, і старшого брата, і сестру. А була я тоді дуже маленькою – п’яти рочків від народження. До сімнадцяти по сиротинцях жила: спочатку в Узбекистані, в евакуації, потім у Костромі й Іванові. А в сімнадцять на бавовняний комбінат влаштувалася чорноробом. Коли училище закінчила, за верстат стала. Там, у Іванові, я з Іванком і познайомилася. Він старшим лейтенантом був. Гарний такий, підтягнений. Цілий рік до мене залицявся, квіти дарував і цукерки «Мишко на Півночі» – мої улюблені. За рік весілля справили. А ще через півтора його до Казахстану відрядили, до Кзил-Ординської області, як зараз пам’ятаю. Там якесь секретне будівництво затівалося... Тепер-то всі знають, що будували космодром Байконур... Але недовго він там побув... Незабаром повернувся... У труні його привезли, навіть кришку не дали відкрити... Сказали тільки, що він героїчно загинув під час виконання військового обов’язку... А я тоді саме дитинку носила. Думали ми з Іванком, якщо дівчинка, Сашою назвемо, а якщо хлопчик – теж Сашою. На честь наших батьків, яких Олександрами звали... Отакий збіг… Тільки не судилося Саші народитися. Як почула я страшну звістку – так і впала, ніби підтята. А коли отямилася, мені й кажуть: не буде в тебе більше дитинки...

Голос бабусі урвався. Вона не плакала, хоча її щоками текли сльози. Плакав хтось інший. Це був Сем’якін. Він голосив так, що всі просто отетеріли.

– Вовчику, що з тобою? – злякалася Катя.

– Відчепися! – крикнув Сем’якін, раптом кинувся до бабусі Бабарикіної і, міцно обійнявши її, вигукнув крізь сльози: – Зінаїдо Олександрівно, я більше не буду! Ніколи!.. І всім скажу... Ми вам допомагатимемо... Ми...

– Не треба, синку. Все в мене є. Ти краще заглянь коли-не-коли з друзями: я вас пиріжками пригощу й варенням... І підковдри біля майданчика більше не сушитиму: грайте у свій футбол на здоров’я, ви ж бо молоді.

* * *

Після цієї сцени запала довга пауза. Хтось кашляв, хтось сопів, хтось витирав обличчя хусточкою. І ніхто не знав, що казати далі. Врятував становище Валерій Іванович. Він теж не став нічого говорити, а просто заспівав високим гарним голосом українську пісню про чудову місячну ніч, коли любов панує над світом, і все видно так, що хоч голки збирай...

* * *

Повернувшись і непомітно поклавши лопату на місце, сантехнік вивудив з юрби місцевих і приїжджих Капиного тата, якого сильно заповажав після поїздки на мис Тарханкут, де Андрій Семенович дуже доладно пояснив, чому морю не потрібні труби.

– Чуєш, Семеновичу, ось скажи: якщо вода сама із землі йде й людей задарма напуває, це теж Бог?

– Звісно! А навіщо ти питаєш?

– Треба... Отже, якщо зустрічаєш щось правильне, то це Бог зробив?

– Ну, можна сказати й так. Адже Його ніхто не бачить, а Його діяння в усіх перед очима, – на підтвердження своїх слів Капин тато повів рукою навколо.

Єремушкин простежив за рукою поглядом, і від цієї Божественної краси перехопило подих, а на душі стало так радісно і спокійно, що сантехнік відразу забув про свою невдачу. Тому до кінця поїздки з його обличчя не сходила лагідна посмішка.

* * *

Як ми вже сказали, увечері в неділю всі завантажилися в автобус. Навіть Толібася, який не хотів розлучатися з новим другом Толиком Гусєвим і попросив, аби його довезли до околиці, тим паче що на «Мерседесах» він ніколи не їздив. Водій дядько Костя дав на прощання три довгих гудки, і автобус рушив.

Проводжаючі довго махали йому вслід.