Просмотров — 439

55-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

ВТЕЧА

Частина 1

 

Після тієї чудової поїздки на золоте поле багато що змінилося. Якщо й раніше Ножкін не сумував через усякі дрібниці, то тепер радість переповнювала його й вихлюпувалася назовні. Він навіть уві сні відчував її, він навіть спав із посмішкою, а розплющуючи вранці очі, радів усьому, що його оточувало: сонячному промінцю з танцюючими порошинками, який пробився крізь віконниці, легкій павутинці в кутку під стелею, запаху оладок і меду, що долітав із кухні, шепоту бабусі Валі, яка боялася його розбудити.

Схоже, Віра відчувала те саме. Уранці в її кімнаті лунав дзвінкий спів – це означало, що вона прокинулася.

* * *

Дід і бабуся допомагали Іллі встати, вмитися й одягнутися. Коли прибігала посвіжіла й рум’яна від холодної колодязної води Віра, Ножкін уже сидів у візку за столом. Прочитавши подячну молитву й «Отче наш», починали трапезувати. Наїдки ми описувати не будемо, бо ви відразу побіжите мазати хліб маслом...

Після смачного сільського сніданку Віра з Іллею не поспішали до містка. Тепер вони знаходили задоволення в неквапливих бесідах із дідом. Він знав тисячі різних історій про людей праведних і мужніх, чиє життя нерідко обривалося мученицькою смертю в ім’я істинної віри. Ці історії дід називав житіями. Слово «житіє» було однокореневим зі словом «життя», але скільки в ньому чулося могутньої сили! А головне, «житіє» було таким протяжним, немов тривало нескінченно. І це не дивно: адже святі, про яких складали житія, не вмирали, а йшли до життя вічного...

* * *

Віра якось непомітно полюбила поратися в саду й городі. Вона швидко засвоїла уроки бабусі Валі та спритно збирала груші, підгортала огірки, підв’язувала стебла помідорів, поливала грядки і часом зі сміхом бризкала в Іллю, який сидів у затінку старої сливи.

Годині о десятій над парканом з’являлася голова. Іноді це була голова Кольки, іноді – Жеки, іноді – Толібасі. І хоча голови були різними, говорили вони одне й те саме:

– Ну що, на річку йдете?

– Ідіть без нас, ми пізніше... – незмінно відповідав Ілля.

Не те щоб Ножкіна перестало тягнути до друзів, просто йому так добре було з Вірою, що про інше думати не хотілося. Із нею було легко говорити і легко мовчати, і вони абсолютно не втомлювалися один від одного.

* * *

– Ілле, а ти коли-небудь раніше закохувався? – якось запитала Віра.

Мабуть, це питання далося нелегко, бо її щоки спалахнули рум’янцем. Ножкін хотів було збрехати, але поглянувши в чисті очі дівчинки, відповів чесно:

– Так... Тільки це було давно, коли я... коли я ще...

Договорити він не зміг.

– А зараз? – запитала Віра, немов не помітивши його збентеження.

– Не знаю…

– А коли дізнаєшся, скажеш?

– Скажу!

Після цих слів обидва замовкли, і, якби не бабуся, вони так би й не знайшли, про що говорити далі. Але бабуся Валя була розумницею: немов відчувши важливість моменту, вона голосно закричала з веранди:

– Дітки, обідати! І кропу прихопіть..