Просмотров — 400

55-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

ВТЕЧА

Частина 2

Малюнок Сусо Домбаян

 

На жаль, щастя на землі не буває вічним. У Іллі та Віри воно закінчилося найближчого четверга. Уранці приїхав тато Ножкіна, Аркадій Матвійович, і сказав, що завтра рівно о десятій нуль-нуль треба бути в лікарні, і що повторну операцію призначили на понеділок.

Бабуся Валя крадькома поплакала і, щоб приховати сльози, побігла на город збирати гостинці. Віра теж підозріло шморгнула носом, та стрималась і почала пакувати сумки. Ілля байдуже дививсь у вікно, немов намагаючись назавжди запам’ятати безлюдну курну вулицю, яка раптом стала йому найдорожчою у світі.

* * *

Дід Никифор нікого не утішав. Замість цього він узяв тата за руку й повів його до своєї знаменитої бесідки.

– Що скажеш, Аркадію?

– Та що тут говорити, Никифоре Івановичу, – гірко посміхнувся той. – Сподіваюся, що ваш Бог нас не залишить...

– Наш Бог не залишає тих, хто вірить Йому й довіряє себе Промислу без мудрування лукавого, – суворо мовив дід. – Утім, це твоя справа – вірити чи ні. Просто я думав, що доля сина для тебе важливіша за твої логічні побудови...

– Але Никифоре...

– Не перебивай! Я буду говорити прямо, без натяків, бо ти військовий – витримаєш. Знаєш, чому страждає Ілля? А я тобі скажу! Може, не все скажу, але одна причина очевидна. Тому, що він один. Було б у вас троє, четверо, п’ятеро дітей – усе могло статись інакше. Адже сказано в євангеліста Матвія: «Кожному, хто має, дасться та примножиться, а в того, хто не має, відбереться й те, що має». Тільки не подумай, що я тебе повчаю... Сам грішний, тому єдиного сина втратив... А ріс би він із братами й сестрами, то, може, і гординя б у ньому так не грала, і не став би він літак рятувати, який врятувати не можна...

– Так я ж…

– Не перебивай! Я все знаю. Ірина тоді, років із десять тому, хотіла другу дитину, але ти наполіг на операції. А якщо говорити прямо – на вбивстві. Адже це вже була жива людинка. І зараз у Іллі був би брат, а може, і сестра, від чого доля могла обернутись інакше... Зрозумій, Аркадію: наші діти теж страждають за наші помилки!

– Що ж нам тепер робити? – тремтячим голосом запитав Аркадій Матвійович.

– Каятися. Господь прощає будь-який гріх, якщо бачить упокорене серце. Знаєш, хто першим увійшов до раю? Розбійник, який покаявся на хресті за мить до смерті. Якщо хочеш, щоб Ілля встав на ноги, – кайся й Ірині мої слова перекажи. А тепер іди: мені з онуком поговорити треба.

* * *

Розмова з Іллею видалася короткою.

– Знаєш, що мені сказав Андрій Семенович? – запитав дід, коли вони залишилися сам на сам.

– Капин тато?

– Так, саме він. До речі, дуже симпатичний молодий чоловік, із вірою в серці. Так ось він сказав, що в місті відкрився новий храм. Він розташований на території військового шпиталю й висвячений на честь святого преподобного Іллі Муромця.

– Чудово! – вигукнув Ножкін, якому і справді було приємно, що в його улюбленого богатиря тепер є свій храм. – Діду, а навіщо ти про це тільки зараз сказав?

– А щоб ти не забув і подумав на дозвіллі, що тобі робити треба.

– А що?

– Сам вирішуй. Ну все, час іти: скоро автобус.

– Ти теж їдеш? – радісно вигукнув Ілля.

– Ні.

– Чому?

– Та вже їздив. І не допоміг. Я тут за тебе молитися буду, а там ти сам собі допоможи.

– Як?

– Просто не забудь, що поруч із тобою знаходиться храм Іллі.