Просмотров — 415

55-3 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

ВТЕЧА

Частина 3

 

За годину з невеликим Ножкін уже сидів у своїй кімнаті й обдзвонював друзів. Першим до нього прийшов Сашко Золотов.

– Здоров був, Ілле! – від порога вигукнув він.

– Здоров! – відповів Ножкін. – Як твоя Женя Галкіна?

– А ніяк. Вона мене кинула.

– То чому ти такий радісний?

– Тому, що я в одній книжці прочитав: поет зобов’язаний страждати, аби свої муки переводити у вірші. Ось я й перевів, і відразу полегшало. Слухай:

Пожовклих обрисів мереживом

Ніч сповивають ліхтарі,

Щоб темрява нас не бентежила,

Загнавши в чорний лабіринт.

А місяць, наче лампа вкручений,

Глядить униз, глядить униз:

Чи то стріла у серце влучила?

Чи то попала у карниз?

Тож розірви ланцюг обманювань,

Забудь осуди, не шкодуй…

І поцілунок у парадного

Мені свій перший подаруй.

– То й що, подарувала? – запитав Ілля, відчуваючи раптове хвилювання.

– Де там! Я сам їй хотів подарувати, а вона мені язика показала – і шусть до під’їзду. Зате вірші гарні видалися. Я їх усім читаю, а Галка сердиться й бачити мене не хоче, дурепа...

– Стривай-но, може, вона тебе насправді любить, а ти сурмиш про це на всіх перехрестях.

– А мені соромитися нема чого. Поет повинен виколупувати із себе найпотаємніші почуття й показувати їх світу. Це не я сказав, це в книжці написано. Ну, гаразд, піду: тут у нас у дворі дівчисько нове з’явилося, Варварою звуть. Чудове ім’я: добре римується. Хочу з нею потоваришувати.

– А якщо теж кине?

– А якщо кине, на поему замахнуся...

* * *

Наступного дня Іллю поклали в уже знайому палату, від чого він трохи засумував. Тоді Ножкін поставив на тумбочку паперову іконку Іллі Муромця, і до нього знов повернувся звичайний гарний настрій.

Аби остаточно відігнати невеселі думки, Ілля втупився в стелю й почав згадувати всіх друзів, із якими він встиг потоваришувати за своє недовге життя.

Він згадав затятого фотолюбителя Женьку Жовтобрюхова, друга зі стрибків у воду – теж Женьку, тільки Нестерова, рухливих, як ртуть, братів-близнюків Горощенків, задуману Марину Виходець, струнку гімнастку Катю Кальченко, схожу на хлопчиська-шибеника Ніну Мартинову, добродушного Сашка Аршаву, хуліганистого Володьку Гусинського... І ще чоловік зі сто...

Усі вони зараз десь бігали, стрибали й веселилися, а він лежав у палаті й чекав на операцію.

Минула година, а Ножкін усе згадував і згадував, і лише коли дійшов до Віри Петрової, то зупинився й почав думати про неї.