Просмотров — 388

55-4 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

ВТЕЧА

Частина 4

 

Загалом, п’ятниця пролетіла швидко. А вночі Іллі знову наснився дивний сон. Він знову був Муромцем, тільки цього разу не скакав степом на змиленому Бурушці й не бився із супостатами, а стояв у величезній церкві, яка називалася Десятинною.

...Тривала ранкова служба. Співав хор. Але тепер Іллі були зрозумілі й кожне слово, й кожен жест священика. У всьому він бачив глибокий сенс, і радість наповнювала його душу. Ікони вже не здавалися йому звичайними картинами, а були вікнами до якогось іншого світу, і не чужого, а безсумнівно знайомого. І святі тепер дивилися на нього так, ніби теж його знали...

Ілля Муромець зі сну Ножкіна переводив погляд із суворого й сумного лику Спасителя на світлий лик Богородиці, відшукував очима апостолів Андрія Первозванного й євангеліста Луку й у кожного в молитовному пориві просив зцілення для отрока, якого теж звали Іллею...

Прокинувшись, Ножкін згадав діда. Він почав розмірковувати над їхньою останньою розмовою, і коли прийшла Віра, Ілля вже знав, що йому треба робити.

* * *

Віра виглядала схвильованою. Для цього було дві причини. Перша – учорашня розмова з братом.

– Віро, ти чому як у воду опущена? – запитав Василь у сестри, коли та мовчки розбирала речі. – Начебто в селі була, а повернулася ніби з каторги. Може, закохалася?

– Так, закохалася! – несподівано серйозно відповіла Віра.

Почувши це, Василь похлинувся компотом, який потягував із великої емальованої кружки.

– Так-так... Цікаво б знати, у кого? Відповідай-но, я ж усе-таки твій старший брат.

– У Іллю.

– У Іллю? А в якого?

– У Ножкіна.

– У Ножкіна? Стривай-но, так він же каліка!

– Я люблю Ножкіна, – повторила Віра, насилу стримуючи сльози.

– Ну й дурепа! Ти що, збираєшся за ним горщики виносити й усе життя у візку катати?! Так тебе ж засміють усі!

– То й нехай! То й нехай! То й нехай! – крикнула Віра й кинулася на диван.

Зарившись у подушку, вона дала волю сльозам, і її спина затремтіла від нестримних ридань...

Другою причиною став візит до Ромки Щербакова, який міг цілодобово борсатись у Всесвітній павутині. На прохання Віри Рома вивудив з Інтернету купу інформації про випадки, схожі на той, що трапився з Ножкіним. Новини були невтішними. Виявляється, після операції всього півтора відсотки, тобто троє з двохсот хворих ставали на ноги, а в багатьох, навпаки, з’являлись ускладнення.

– Та не переймайся ти так, – сказав на прощання Роман. – Хочеш, я ще вночі посиджу, може, і знайду щось веселіше?

– Дякую, не треба. Усе й так зрозуміло. Тільки нікому не кажи, про що ми дізналися.

– Могила! – поклявся Щербаков і прикусив собі язика. – Тобто я хотів сказати, що ніколи й нікому...