Просмотров — 423

55-5 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

ВТЕЧА

Частина 5

 

Поговоривши про різні дрібниці та з’ївши удвох величезне яблуко, витягнуте з тумбочки, забитої всілякими смаколиками, вони замовкли. Їхні серйозні обличчя вказували на те, що кожен думає про щось своє, про щось дуже важливе. Кілька разів Віра поривалася щось сказати, проте так і не наважилася.

Першим тривале мовчання порушив Ножкін:

– Віро, я хочу попросити тебе про одну річ. Тільки це поки таємниця.

Очі в дівчинки спалахнули надією. Вона підхопилася з єдиного в палаті стільця й пересіла на край ліжка.

Ілля допитливо поглянув на Віру й сказав:

– Мені треба, щоб ти завтра прийшла сюди о шостій ранку. Зможеш?

– Зможу! – не роздумуючи, видихнула Віра. – Звісно, зможу! А навіщо?

– Я тобі вранці скажу, щоб тобі не довелося брехати, коли батьки запитають, чому ти зібралася до мене так рано.

Голос Іллі був твердим, і Віра зрозуміла, що подальші розпитування недоречні.

– Добре, – погодилася вона. – Вранці – то вранці...

– Тільки не підведи: це дуже важливо. А тепер іди, а то скоро Сальников нагряне.

Віра схопилася й кинулася до дверей. Її серце калатало так, що стукіт віддавався у вухах. Нарешті вона зможе щось зробити для Іллі! Їй давно хотілося цього, тільки він ніколи ні про що не просив.

Відчинивши двері, дівчинка лише мить вагалася, а потім рішуче зачинила їх і, підбігши до ліжка, майже прокричала:

– Ілле! Я тебе ніколи, ніколи, ніколи не підведу! Бо я тебе люблю!

Стрімко нагнувшись, вона чмокнула Ножкіна в щоку й знову кинулася до дверей.

Коли Ілля нарешті розплющив очі, у палаті нікого не було, тільки в коридорі затихав стукіт маленьких каблучків.

* * *

Неділя почалася для Ножкіна рано – о п’ятій ранку, бо до приходу Віри він повинен був самостійно вдягнутися. Це було непростим завданням. Звісившись із ліжка, він дотягнувся до візка й підтяг його ближче: так, аби той уперся в залізну поперечину лікарняного ліжка. Схопившись за бильця крісла, хлопець підтягнувся на руках і ліг грудьми на спинку, а потім вивернувся й осідлав свого вірного коня. Щоправда, вдалося це не відразу, а з третьої спроби.

Далі було простіше. Ножкін під’їхав до вішалки, на якій висів одяг, і швидко вдягнув сорочку. Із джинсами довелося поморочитися, зате шкарпетки й сандалі здалися дитячою забавкою.

* * *

За п’ять хвилин до шостої двері відчинилися, і до палати зайшла Віра. Їй вдалося пройти непоміченою, бо на посту не було чергової сестри. Можливо, через те, що неділя вважалась у клініці найспокійнішим днем, сестра скористалася цим і спала на дивані в ординаторській, не боячись, що її заскочить начальство. А може, і з іншої причини. Це було неважливо! Головне – усе виходило так, ніби Вірі хтось допомагав...

– Привіт! Оце так, сам одягнувся?! А ми що, ідемо кудись?

– Так. Мені треба терміново втекти звідси й повернутися не пізніше, ніж о пів на дванадцяту. Мама сказала, що прийде до обіду... А мене немає! Уявляєш, що з нею буде?! Я не хотів тебе вплутувати, але сам навряд чи впораюся... Допоможеш?

– Питаєш! Та я всю ніч очей не стулила, щоб не проспати! А куди ми йдемо?

– До храму.

– До якого храму?

– Іллі Муромця. Це у шпиталі... Ну, де військові лікуються... Мені треба там бути... Обов’язково!

– А чому сьогодні? Може, краще після операції?

– А ти знаєш, що буде після?

– Ні... – намагаючись здаватися спокійною, мовила Віра й раптом рішуче додала: – Гаразд, їдьмо!