Просмотров — 329

56-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СИЛА НЕБЕСНА

МОМЕНТ ІСТИНИ

Частина 1

 

Із клініки вдалось вибратися без проблем. Медсестра на посту так і не з’явилася, і сторожка біля центральних воріт була порожньою, хоча на столику лежали окуляри й розкрита газета...

Викотивши візок на вулицю, Віра попрямувала до тролейбусної зупинки, тому що йти до шпиталю було далеченько. Незважаючи на ранню годину, на зупинці стояли люди: декілька веселих хлопців із вудками й тихий, немов висохлий гриб, дідок у допотопному коричневому береті.

«Це добре, – подумала Віра. – Допоможуть Іллю внести». Однак вона прорахувалася. Коли під’їхав тролейбус, гриб несподівано швидко прошмигнув до салону, а за ним, як риби на приманку, рвонули рибалки. Двері зачинилися, і тролейбус поїхав удалину, побрязкуючи своїми залізяками.

Закусивши губу, Віра дивилася йому вслід. Їй було дуже прикро, але Ілля сказав:

– А ти уяви, якби вони мене туди затягли, а назад не витягли. І каталися б ми з тобою до вечора.

Побачивши, що очі в Іллі веселі, Віра теж посміхнулася.

– То й нехай! – рішуче сказала вона. – Нащо нам тролейбус? Я читала, що раніше люди до храму пішки ходили. А відстань була не три зупинки, а три дні... Коротше кажучи, поїхали!.. Обережно, двері зачиняються! Наступна зупинка – шпиталь. Тримайся: прокочу з вітерцем!

Сказавши це, Віра припустила бігом, адже на щастя вулиця була порожньою і ніхто не заважав. А Ілля сидів у візку, і його переповнювала радість. Він раптом згадав слова діда, що до храму треба йти не ногами, а серцем.

Схоже, сьогодні все так і сталося...

* * *

За півгодини вони підкотили до високого паркану шпиталю. Тут усе було, як належить: ворота на замку, поруч біла кам’яна будка-прохідна, перед нею товста вартова у військовій формі. Загородивши собою двері, вона так люто гризла насіння, що, здавалося, від цього заняття її не відволіче навіть атомне бомбардування. Однак, побачивши дітей, вартова несподівано посміхнулася:

– Із неділею, дітки! Ви, напевно, до храму? Рано приїхали: служба за годину...

– За годину? – здивувався Ілля.

– Так, о пів на восьму. Хоча батюшка вже у храмі.

– Отже, правильно приїхали! – впевнено сказала Віра.

– А воно так завжди: що не діється – усе на краще, – підтримала Віру охоронниця. – Я ось учора підбор зламала, бо у дворі труби міняють.

– Так що ж тут хорошого, – здивувалася Віра, – підбор зламати?

– А могла ж ногу! – незворушно пояснила вартова. – Стривайте: я ворота відчиню, а то через вертушку вам не пройти.

За мить одна із залізних стулок зі скрипом прочинилася, і Віра з Іллею опинились у величезному дворі.