Просмотров — 120

02-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

УЛЮБЛЕНЕ ПРІЗВИЩЕ
                                
Частина 1

 

Стоп! Схоже, у вас уже виникли запитання. Як це наші герої опинились у тісному підвалі? І чия це рука їх там замкнула? І навіщо Ножкін такі жахастики розповідає?

Що ж, можна відповісти відразу. Але це буде нецікаво. Краще трохи потерпіти, і все проясниться саме собою. Щоправда, для цього треба повернутися трохи назад, щоб згадати, чим закінчилася перша книжка про Ножкіна. А потім відправитися ще далі, аби ближче познайомитися з новим персонажем на ім’я Вілен.

Але про все по порядку...

* * *

...Від тієї дивовижної неділі, коли Ілля Ножкін утік мало не з операційного столу, минуло майже три роки. Але Ілля пам’ятав усе до найдрібніших подробиць. Іще б пак! Адже до храму преподобного Іллі Муромця Віра Петрова привезла його на інвалідному візку, а пішов додому він своїми ногами. Таке не забувається!

Коли ноги Ножкіна знову навчилися ходити, Ілля знову полюбив своє прізвище. А як інакше, якщо тепер прізвище Ножкін цілком відповідало його вмінню стрибати, бігати й бити по футбольному м’ячу, що йому подарували батьки. А вже які вони були щасливі – і говорити не треба!

Але більше за всіх раділи дід Никифор і Віра Петрова. Що ж до інших, то думки були різні.

* * *

Переконавшись, що ніяка операція вже не потрібна, академік Лютиков усе одно Ножкіна не виписав, а цілий тиждень дошкуляв усякими дослідженнями й допікав серйозними питаннями на зразок: чи не сверблять в Іллі п’яти, і що він відчуває, коли підстрибує. П’яти в Ножкіна не свербіли, а коли він підстрибував, то, крім бажання закричати від захвату, нічого не відчував.

Із цього академік зробив суто науковий висновок. Мов, диво зовсім не в тому, що Ілля встав із візка, а в тому, що йому не довелося знову вчитися ходити, як це зазвичай буває через втрату м’язами життєздатності, або, по-вченому, атрофію.

– Так, дивні справи Твої, Господи! – говорив Лютиков, заносячи чергову наукову думку до зошита, де зберігав усякі випадки зі своєї медичної практики, які неможливо було пояснити. І всі колеги, включно з професором Сальниковим, були з ним згодні.

* * *

А ось Капин тато, Андрій Семенович, сказав, що, хоча це зцілення дивовижне, але насправді нічого дивного в ньому немає. Адже під час Свого земного життя Ісус Христос вилікував сотні сліпих, розслаблених і прокажених, але за наших днів віра ослабла, ось ми й дивуємося чудесам замість того, щоб дякувати. На що сантехнік Єремушкин резонно зауважив:

– Що значить – «замість дякувати»? Я ось отцю Олександру на тому тижні у храмі трубу заварив! Це як?

– Це добре, – сказав тато Жорика Полікарп Миколайович. – Людям треба допомагати.

– Єремушкин, а ти звідки отця Олександра знаєш? – запитав Капин тато.

– Що значить – звідки? Як Ілля ногами пішов, так я теж пішов і познайомився. Хороший батюшка, із поняттям! Святої води дав. Я нею коліна мажу, а то так тріщать, що люди лякаються...