Просмотров — 163

03-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

КУДИ ПОДІВСЯ ВІЗОК?
                                
Частина 2

 

Тепер Ножкін став шкільною знаменитістю. У нього й раніше було багато друзів, але тепер стало ще більше, та до того ж у нього по самі вуха закохалися всі дівчатка, які чули його історію.

– Щастить тобі! – зітхав Сашко Золотов. – А мене ось ніхто не любить, хоча я талановитий!

– А як же Варвара? Ти ж їй поему присвятив.

– Присвятив, тільки ще не написав... Та ну її! Їй серйозні вірші читаєш, а вона рже, як кінь. Ну, скажи, що тут смішного?

Золотов швиденько закотив очі й прочитав із поетичним завиванням:

– Та не переживай ти, – ледве стримуючи усмішку, заспокоїв Золотова Ілля. – Усіх справжніх поетів теж спочатку не розуміли.

– Нічого собі спочатку! Я вже чотирнадцять місяців пишу! А це майже сімдесят тижнів або чотириста дев’яносто днів!

– А ти в години переведи – ще більше буде!

– Не бачу нічого кумедного, – образився поет. – Геніальний вірш може й за п’ять хвилин народитися. Тільки поки його народиш – сім потів зійде.

– Так вірші писати – це ж не вагони розвантажувати!

– А ти сам спробуй – тоді й говори, – набурмосився поет і пішов шукати розради до розумної Жені Федорової.

* * *

Дев’ятий клас Ілля закінчив гірше, ніж восьмий. Несподівано в нього виникли проблеми з математикою, адже тепер він сидів не поруч з учительським столом, а, як усі, за партою. А за партою важче зосередитися, особливо, коли тобі в спину дихає Кулінарія своїми пиріжками. Але ще більше відволікала Віра, і Ножкін часто ловив себе на тому, що дивиться не на дошку, а на світлий чубок, який погойдується над розкритим зошитом.

Та й після уроків часу на заняття майже не залишалося. Адже потрібно й у футбол пограти, і до комп’ютерного клубу сходити, і з Вірою в колишньому Комсомольському парку погуляти.

І все це власними ногами, які кожного дня вигадували нові справи. Ось і виходило, що ноги ходили, а математика кульгала. Зате фізкультура йшла на «відмінно»!

Тут він відразу став першим, оскільки міг двадцять п’ять разів підтягнутися на перекладині, п’ятдесят разів віджати пудову гирю й запросто оббігти спортивний зал на руках.

* * *

– Ти, Ілле, справжній богатир! – хвалив фізкультурник Ігнатій Захарович. – Просто Ілля Муромець!

– Та ні... До Муромця мені ще далеко, – червонів Ножкін.

– Кілометра півтора, – реготав Кулінарія.

– А що нам тепер півтора кілометра? – не помічав гумору учитель. – Подужаємо! Правда, Ілле?

– Не знаю... Бо Муромець не гирі тягав, а свою землю охороняв.

– Так для цього якраз сила й потрібна! – не здавався Ігнатій Захарович. – Ось і ми спершу гирі потягаємо, а потім і країну від ворогів захистимо.

– А через козла навіщо стрибати? Аби швидше тікати? – єхидно запитав Стас, якому у цій вправі дуже заважав живіт.

– Аби довести, що ти сам не козел, – реготнув Коля Кулініч, за що відразу отримав дружній запотиличник.